- Що там вiд Гордiя?.. - здавленим голосом спитала Еола. - Уже знає?
Рената, вiдвернувшись, умощувала в лiжечко дiвчинку, щось там поправляла, пiдсмикувала.
- Аякже, Еолочко! Дуже зрадiв, каже: тепер я щасливий! Вiтає, звичайно, поздоровляє, ну, ти ж знаєш, в такi хвилини чоловiки наче чадiють...
Щось в її голосi насторожувало Еолу, якась ледь помiтна навмиснiсть, перебiльшення тону.
- ...А тобi ще треба полежати, Еолочко, набратися сили. Годуватимеш двiйнят - це, знаєш, навантаження. Павзевей також мрiє...
- Ну, от що, Ренато, ви ж не залишайте породiллю саму. На випадок чого - викликайте. Та я сподiваюсь - усе буде добре, тепер уже добре. Одужуйте!
Це голос головного лiкаря. Стукнули дверi, вийшов, усi пiшли, окрiм Ренати.
Еола пiдкликала її до себе i, коли подруга сiла на стiлець бiля лiжка, торкнулася її теплої руки:
- Слухай, Ренато, що сталося?
Подруга зобразила на своєму хлоп'ячому обличчi щире здивування:
- Нiчого такого. Звiдки ти взяла?
Намагалася говорити природним тоном, але це їй не вдавалося, Еола вiдчувала нещирiсть. Що ж трапилось?
Свiтило пiднялося вище, i в кiмнатi стало трохи прозорiше, рожевiсть пом'якшала. Еолi на мить згадалися бiлi, чистi, прозорi днi на Землi. А тут, певне, i снiг червонястий... Малесенькi поснули, але губенята ворушаться... Несамохiть торкнулася своїх обважнiлих грудей, що напинали сорочку.
- Все гаразд, Еоло, все йде, як i належить, - говорила тим часом Рената. - Головне для тебе зараз - спокiй, тобi потрiбно енергiї ще й на оцих смоктунцiв. Перiод особливо...
Рената замахала руками у бiк дверей, i вони швидко зачинилися. Проте Еола встигла помiтити великi чорнi очi дружини астронома. Тi очi зблиснули, як зорi, i зникли.
- То дружина Лойо Майо? Чому ти не впустила?
- Я ж кажу: тобi потрiбен спокiй, тиша. Саме час годувати немовлят.
I знову Еола вiдчула якусь навмиснiсть, недомовки. Воно й справдi зараз не до стороннiх розмов, але... Хоча б уже швидше пiдвестися та самiй... Коли б уже порозмовляти з Гордiєм! Як тiльки можна буде встати, одразу ж пiде в апаратну, викличе Гордiя, покаже йому маленьких...
При цiй думцi Еола усмiхнулася, i Рената засяяла теж.
- Ну, ти й молодчина, Еоло! Привести двiйнят - оце щастя!
Тепер її голос був правдивим, щирим, i Еола вже веселiше сказала:
- Ти, може, також... Мабуть, пiдуть двiйнята й трiйнята...
- Чому ти так гадаєш? - Рената пiдвела її i пiдклала пiд плечi подушку. - Так буде зручнiше.
- Просто, я думаю, що природа не байдужа до людського роду. Вона забезпечить продовження виду. Адже нас тут жменька... - Беручи малого з рук Ренати, спитала: - А ти хотiла б отаких?.. - I виразно поглянула на її округлий живiт.
Подруга всмiхнулася:
- А хто б же вiдмовився? Зажди, скоро Гантеля наповниться дитячим галасом!
Рената розговорилася про майбутнє - великi гамiрливi мiста на цiй планетi, електропоїзди, морськi лайнери. Та Еола чула її одним вухом, всю її увагу зараз привертало крихiтне тепле тiльце на руках, вона прислухалася до смоктання, i її поступово охоплювало не знане досi блаженство. Як вона мрiяла стати матiр'ю! В довгi роки космiчного польоту, роки, яким, здавалося, й кiнця не буде, не можна було й думати про материнство, але ця трепетна мрiя нiколи не полишала її. То був непогамовний поклик життя, яке жадає свого продовження, вiдгомiн дивовижного процесу, що є суттю часу i простору. I ось вона - мати... Невже це не сон, а дiйснiсть?
Подушечками пальцiв ледь чутно доторкнулася до голiвки сина, вкритої рiденьким волоссям, неначе хотiла впевнитись, що це справдi... А онде й донечка ворушить губенятами. Зажди, зараз i тебе погодую...
Але ж Гордiй - затятий космонавт. Невже не можна перервати програму дослiджень хоч на один день? Мiг би спуститися з тiєї орбiти...
- Нашi дiти про Землю дiзнаються з кiнофiльмiв, картин, фотографiй. Рената забрала малого i подала Еолi доньку. - А побачити вже не побачать...
Еола зiтхнула:
- Будемо сподiватись, що Гантеля для них стане такою ж прекрасною, як для нас була Земля.
- Мабуть, так воно й буде, - покивала головою Рената. - Зразка для порiвняння не матимуть, що їм залишатиметься, як не полюбити свою рiдну планету?
- Маєш рацiю, - погодилась Еола. - А ми всi подумки на Землi... Як там нашi рiднi? Чи не забули нас друзi?
Ренатине обличчя скривилося в болiсну гримасу, кутики вуст здригнулися, жiнка нервово пирснула чи то смiхом, чи плачем.
- Не треба про це, принаймнi хоч зараз.
Одвернулася, щоб непомiтно витерти вологi очi.
До будинку апаратної вiд лiкарнi - рукою подати, проте для Еоли ця вiдстань здавалася величезною. Ось вона йде i нiяк не дiйде. Може, тому, що дуже ослабли ноги, чи того, що колотиться серце? "Слухай, звертається вона подумки до самої себе, ти ж невропатолог, радиш iншим дисциплiнувати свої нерви, а сама не можеш упоратись iз хвилюванням. Не хвилювання, а тривога? Ну й що? Тим бiльше потрiбне самовладання..."
Селище - дехто називав його Тимчасовим, а дехто - Пiонерським - мало всього кiлька споруд, досить кумедних в архiтектурному вiдношеннi. Воно притулилося попiд невисокими горами, суцiль порослими лiсом. Якщо не рахувати антени, встановленої на пологiй вершинi гори, то всiх будiвель було чотири. Каменю навозили тiльки для пiдмуркiв, стiни i стелi склали з дерева, а зверху напнули мiцнi пластиковi шатра, пiдпертi каркасами з алюмiнiю. Головний корпус, в якому розмiстилися житловi кiмнати, схожi на каюти космiчного корабля, тiльки набагато просторiшi, поставили метрiв за 150-200 вiд пiднiжжя гiр. До нього з одного торця приєднувалося примiщення кухнi та їдальнi, з другого - медичний сектор. Для складiв (продуктового i технiчного), а також для гаража Самсон i Далiла пробили тунелi в сусiднiх горах. Апаратну поставили у видолинку пiд горою, на якiй вивищувалась антена.
Вийшовши з клiнiки, Еола наче потрапила в лазню. Це вiдчувалося особливо рiзко, бо в примiщення повiтря подавалося крiзь фiльтри. А надворi було волого i жарко. На її обличчi одразу ж з'явилися дрiбненькi крапельки поту, сорочка прилипла до грудей. Повернула за рiг, i до слуху дiйшов шум невидимої звiдси рiчки. Що ж вона скаже своєму Нескубi? Нести близнят їй не порадили, покаже їх татусевi згодом. А зараз... Хотiлося i посварити, i приголубити Гордiя... Чи той будиночок апаратної вiдсувається, чи що? А пульс частiшає, кров шугає у вуха. Ну, зажди, космiчний вовче, дам я тобi перцю!
Свiтило пiдбивалося до зенiту, але навколо домiнували тi ж самi два основнi кольори - червонястий i темний у тiнях. Ця картина скидалася на земне надвечiр'я, i Еола зiтхнула на ту згадку. Апаратну з двох бокiв огортали чорнi пелюстки, вiкна - голубуватi з рожевим полиском, наче сполохи далекої пожежi. Це чомусь ще дужче стривожило знервовану Еолу. Пiдходила задихана, нiби зiйшла на високу гору.
Переступивши порiг апаратної, потрапила в цiлком iнший свiт. Лампи по-земному денного свiтла! Джеркотання апаратури, зеленi хвильки на екранах осцилографiв...
- Як ви сказали? Повторiть ще раз! - гукав оператор, схилившись до невеликого екрана. - Слiди цивiлiзацiї?
Еола пiдiйшла ближче, щоб через його плече поглянути на екран. Звiдти якийсь зарослий чоловiк сипав словами:
- Скелi цi нависають над широкою рiчкою, кожна з них - скульптура, одноокi, розумiєш, голови...
Еола нiяк не могла пригадати, хто це такий - не стрижуться, не голяться...
- Може, там живе Полiфем iз своєю сiмейкою? - глузливо сказав оператор. - Будь обачним, Алк!
"Так, це Алк, - упевнилась i Еола. - I як я одразу не впiзнала... Такi сердитi очi тiльки в нього..."
- Ти знову iронiзуєш,- обурювався з екрана ботанiк, а я кажу: природа такого не зумiє...
- Ну, це вже зухвальство, - в тому ж дусi продовжував оператор. - Вiд тебе, друга природи, я такого не чекав... Якщо природа могла створити отакого тебе...
Вони, мабуть, ще довго так перемовлялися б, та Еола торкнула оператора за плече, i лише тепер вiн помiтив її присутнiсть.
- Ну, гаразд, Алче, i цю твою iнформацiю ми обговоримо. Фотографуй, занотовуй. Цiкавих тобi гербарiїв!
- Усiм привiт,- встиг сказати Алк i розтанув в екраннiй млi.