СУПУТНИК «ЛІРА-3»
Льонька не любив арифметики. Льонька любив пригоди.
Коли він читав задачу про велосипедистів, що виїхали назустріч один одному з двох міст, йому дуже хотілося, щоб ці велосипедисти по дорозі переїхали вчительку Ніну Марківну, яка виводила в Льоньчиному щоденнику жирні кульгаві двійки з арифметики. Причому він не зичив їй лиха. Просто, на його думку, це було єдине, що могло б врятувати його від ненависної арифметики.
Дивна й смішна Ніна Марківна! Вона ніяк не могла збагнути, що Льоньці анітрошечки не потрібна арифметика, що він хоче стати не бухгалтером, а знаменитим мандрівником.
Він прочитав усі пригодницькі книжки, які тільки були в шкільній бібліотеці. Деякі знав майже напам’ять. Він марив пригодами. Навіть сни йому снилися тільки пригодницькі… Але в житті Льоньці дуже не щастило. За винятком невдалої поїздки в Індію (куди, звичайно, не доїхав, бо міліція затримала його на вокзалі), в житті у Льоньки не було жодної пригоди. Хоч плач!
А зовсім недавно…
Це сталося в той день, коли Радянський Союз запустив у небо третій штучний супутник, в якому спокійнісінько могла полетіти людина.
В той день Льонька твердо вирішив залишити Землю, цю нудну, нецікаву планету з усіма її двійками з арифметики. Льонька задумав побудувати супутник і назавжди полетіти в космос. Спочатку він думав зробити це сам. Але потім зрозумів, що самому буде, по-перше, важко, по-друге, сумно. І він запросив у компанію свого найщирішого друга й однокласника Ромку. Ромка, не задумуючись, погодився. В нього теж були всі підстави розлучитися з Землею. Напередодні він розбив мамину любиму вазу, непомітно викинув черепки на смітник і з острахом чекав покарання.
Отже було вирішено остаточно — вони вдвох летять на супутнику в міжпланетний простір.
Хіба мало хто у дитинстві, мріючи, вирушав у кругосвітну подорож з шматком хліба в кишені, стрибав з стрімкої кручі, тримаючи в руках благенький зонтик, копав землю під старою вербою, шукаючи неіснуючий таємний скарб.
Отож не дивуйтеся, що Льонька, а за ним і Ромка щиро повірили в те, що вони збудують супутник і полетять на ньому.
Сидячи в темному кутку під сходами, хлопці гомоніли.
— Ти розумієш, Ромко, ми будемо першими в світі людьми, що полетять в міжпланетний простір, — захлинався Льонька. — Першими! Розумієш? Всі люди на Землі будуть з хвилюванням стежити за нашим польотом. Розумієш, всі люди до одного! Навіть футболісти київського «Динамо». Я вже не кажу про Жорку Цигана з сьомого «Б»!.. Всі газети світу писатимуть про нас величезними літерами.
— Ох, це буде здорово! — в захопленні вигукнув Ромка. — Але як же ми все-таки полетимо? Це ж механізми різні складні треба. Га?
— Дурниці. Головне — треба одірватися від Землі. Я по радіо чув. А там почнемо кружляти по орбіті — і все, і взагалі, не перебивай, — з досадою махнув Льонька рукою. Ми будемо довго літати серед зірок та космічних променів — горді, мужні і самотні. А потім ми загинемо, налетівши на який-небуть метеор…
Ромка тяжко зітхнув. Льонька глянув на нього і зрозумів, трохи переборщив: ще хвилина, і Ромка відмовиться від польоту.
— А взагалі, хто його зна, напевно, ми все-таки не загинемо, — бадьоро промовив Льонька, — потрапимо на якусь планету…
— Авжеж! Я певен, що ми потрапимо на планету, — з полегшенням додав Ромка. Йому дуже не хотілося вмирати. Він був глибоко переконаний, що жити значно цікавіше…
Хлопці почали спішно готуватися в путь. Для початку вони вирішили запустити кілька невеликих пробних супутників. Першим була нікельована більярдна куля. Для її запуску змайстрували катапульту із сталевого дроту й гуми від старої калоші.
Запускали рано-вранці на задньому дворі біля сарая. Метеором блиснувши на сонці, куля знялася високо в небо, перелетіла через сарай і зникла. Кілька хвилин Льонька і Ромка напружено вслухалися, намагаючись почути звук падіння кулі. Проте нічого не почули.
Жодного сумніву не було — перший супутник «Ліра-1», тобто системи Леоніда Іщенка та Романа Андрієнка, вийшов на орбіту й почав обертатися навколо Землі…
В другому супутнику вони сподівалися послати в небо яку-небудь тварину. Оскільки собаки Лайки в них не було, вони вирішили спорядити в міжпланетну подорож сусідського кота Мордана, рудого і злого.
Супутником був плетений кошик, знайдений в сараї. Щоб кіт під час подорожі не зголоднів, Льонька спеціально для нього приніс великий шмат сала.
Сало Мордан з’їв із смаком, а летіти в небо категорично відмовився. Він і на Землі почував себе дуже добре. Коли друзі почали запихати його в супутник, несвідомий кіт став пручатись і дряпатися, поки не втік.
— Досить випробувань, — сердито сказав Ромка, зализуючи подряпини. — Давай уже летіти. А то через кілька днів повертається з відрядження моя мати і… ти ж розумієш! Мені можна буде тоді вже не летіти.
— А я хіба що кажу? Давай!
За дров’яними сараями простягався пустир, куди ніхто ніколи не заглядав. Там, на пагорку, стояла залізна бочка. В ній колись, ще під час війни держали воду — на випадок пожежі. Тепер води там, звичайно, не було. В цій бочці спокійно могли вміститися і Льонька, і Ромка. От тільки як її закинути в небо?! Це здавалося неможливим. Ви ж уявляєте собі, скільки може важити залізна бочка!
І хлопці почали майструвати катапульту. Це була каторжна, виснажлива робота. Копали під бочкою траншею, встановлювали пружини, ресори і важелі. Особливо попомучилися хлопці, коли витягали на дерево, що росло якраз коло бочки, здоровенну каменюку. Ця каменюка, впавши з висоти, мала привести в дію механізм.
Нарешті все було готове. Пізно увечері хлопці розійшлися по домівках.
Це була їхня остання ніч на Землі. Наступного дня, рівно о восьмій годині вечора, мав вилетіти супутник «Ліра-3». На ньому назавжди летіли в міжпланетний простір учні третього «Б» класу Леонід Іщенко та Роман Андрієнко. І ніхто, ніхто на всій земній кулі не знав про цю знаменну подію.
Після уроків, нашвидку пообідавши, Льонька та Ромка почали збиратися в дорогу.
Вони приладнали до бочки стару кришку од виварки. Це був «верхній люк». Кришка прекрасно закривала бочку і міцно кріпилася зсередини сталевим дротом. Ніякі космічні сили не змогли б її відкрити.
Дно бочки вони вистелили сіном з старого матраца. Стінки обклали старою стьобаною ковдрою, яка була вже нікому не потрібна. Вийшло дуже м’яко, тепло і зручно. До того ж це рятувало від ударів на випадок зіткнення з якою-небудь планетою.
З харчів у дорогу взяли: буханку хліба, куплену на особисті заощадження; сто п’ятдесят грамів любительської ковбаси, яку придбали на ті ж кошти; вісім холодних вареників з картоплею; три цукерки «Киць-киць», що Льонька не з’їв учора; дві цибулини, один оселедець і пляшку з колишньою газованою водою. Колишньою тому, що корок був поганий, і газ увесь вийшов. Проте Ромка запевняв, що вона все-таки більш поживна, ніж звичайна вода.
В останню мить Льонька приніс надкушений пиріжок з повидлом, що безпритульно лежав на буфеті в їдальні.
…Без п’яти хвилин вісім. Льонька та Ромка в мовчанні стоять біля супутника «Ліра-3». Урочистий момент. Щойно написано прощального листа і покладено під цеглинку, до якої прикріплений дитячий пер- шотравнений прапорець.
Ось що в цьому листі:
«Всім! Всім! Всім! Сьогодні, 30 вересня, рівно о 8-й годині вечора, ми, Леонід Іщенко та Роман Андрієнко, вилетіли на супутнику «Ліра-3» в міжпланетний простір. Ми перші хочемо довести, що люди можуть літати в цьому просторі і що для справжніх мандрівників немає ніяких перешкод.
Поставте нам пам’ятник на площі Перемоги.
Прощайте, товариші, ми летимо.
Леонід Іщенко, Роман Андрієнко».
Високо в небі незчисленними вогниками сяють зірки. Зараз Льонька і Ромка полетять їм назустріч і ніколи більше не повернуться на Землю. Минають останні секунди.
— Ну, пішли! — тремтячим голосом каже Льонька.
Ромка одкрив кришку «люка» і вже підняв ногу, щоб залізти в бочку. І в цю ж мить почувся дівчачий голос:
— Хлопці, а що ви тут робите? Га?