— Як — де? — здивувався Павлик. — Ніде не кінчається.
— Що значить — ніде?
— А от те й значить! Чи ти, може, думаєш, що небо тверде як… як купол в цирку? Чому ж тоді його наші супутники і ракети не пробили?
— Нічого я не думаю! Але ж ти теж не можеш пояснити.
— Я, звичайно, не професор і науково пояснити тобі не можу. Пожди поки виросту. Але, по-моєму, і так все ясно: якби був який-небудь кінець, то за тим кінцем все одно щось повинно бути, а за тим кінцем — ще, і так далі. От тобі ніякого кінця й немає.
— Нічого не скажеш — пояснив! — іронічно пхикнув Щур. — Ну, добре. А скажіть, було у вас таке: от робиш щось, і раптом здається, що точно, ну точно- точнісінько таке вже з тобою було — ніби колись давно-давно… Га?
— Пх… Щось не пригадую… Хіба що уві сні, може! — з уїдливою посмішкою сказав Павлик.
А Сергійко раптом зсунув брови і тривожно закліпав очима, пригадуючи:
— Стривай… так, було, здається… А що? При чому тут бог?
— Нічого, — торжествуюче сказав Щур. — Хіба я що кажу? От поясни, спробуй. Я ж…
— Та кинь ти дурниці всякі вигадувати, — перебив його Павлик, бачачи, як розгублено дивиться на Щура Сергійко.
— Легше всього сказати — дурниці,— огризнувся Щур. — Просто ви не думаєте над усім цим, а я думаю.
— Чи не на базарі? Коли яблуками торгуєш… — єхидно усміхнувся Павлик.
Щур спалахнув:
— А хоча б і на базарі. Тобі що! Ходім, Лесько. Нам додому час. Ну!
І Лесик, ні слова не кажучи, покірно пішов за ним, високо піднімаючи ноги, щоб не чіплятися за картоплиння.
— Образився! — сказав Павлик, коли вони пішли. — А чого він, справді, дурниці патякає? Теж іще — філософ знайшовся.
Павлик був добрий хлопчик, він уже шкодував, що образив Щура, і хотів якось виправдати себе. Сергійко це зрозумів:
— Та облиш це — поображається і перестане.
Весь день Сергійко і Павлик були під враженням випадку на кладовищі. Довго думали — розказати дорослим чи ні. Потім вирішили — не варто. Хай це буде їхньою таємницею. Адже Павлик вірно сказав — якщо все буде зрозумілим — нецікаво жити. До того ж дорослі, мабуть, все одно не повірили б, почали б сміятися: понавидумували якихось страхів — зайці полохливі, а не хлопці! Серед білого дня голос з могили! Чудасія та й годі!
Ні, дорослі в цих справах нічого не розуміють.
Після обіду Сергійко і Павлик не витримали — потай пішли на кладовище. Таємнича каплиця, як магніт, притягувала їх до себе. І боялися вони, і страшенно кортіло їм подивитися, що там таке. Але цікавість сильніша за страх!
Тривожно билися серця хлопців, коли вони підповзали до каплиці. Сергійко перший заглянув через пролом у склеп. При цьому він весь напружився і був готовий кожної миті зірватись і бігти геть. Але склеп, був порожній.
— Ну? — пошепки спитав Павлик, зазираючи Сергійкові через плече.
— Нічого… — прошепотів Сергійко. Потім, несподівано для самого себе, голосно гукнув:
— Го!
І завмер у чеканні.
Та тільки глуха, ледь чутна луна прикотилась у відповідь з підземелля.
Додому хлопці йшли заспокоєні і майже веселі
— То Щур, мабуть, вигадав, — бадьорим голосом запевнив Павлик.
А наступного дня Сергійко поїхав у піонерський табір. Інші радості та турботи захопили його, і незабаром він зовсім забув про випадок на кладовищі.
І от через місяць…
7. Так от хто писав записки!
— Ну то що будемо робити? — спитав Павлик.
— А ти як вважаєш? — в свою чергу спитав Сергійко.
— Хтозна? Може, дорослим усе розповімо?
— Та ні. Якось це… Я свого батька знаю. Він скаже: «Ех ти! А ще в спортшколу ходиш, боксом займаєшся. Якоїсь дурниці злякався!»
— Воно, звичайно… мабуть, не варто. В бога ми не віримо — чого нам боятися?
— Авжеж. А вночі на кладовище і Том Сойєр з Геком ходили. Пам’ятаєш? І все було в порядку. І взагалі — чого ми дрейфимо? Коли читаємо або кіно дивимося про подвиги та пригоди всякі, то мріємо — от би самому! А як трапилося щось у житті — одразу в кущі.
— Точно! Підемо! От тільки б не проспати…
Вони повеселішали. Загадкова історія з листами
здалася їм забавною пригодою. Проте ненадовго. Через півгодини неспокій і сумніви знову охопили їх. Правда, тепер вони старанно приховували це один від одного.
— Може, Щура і Лесика з собою візьмемо? — г мовби між іншим спитав Сергійко. — Все-таки веселіше буде. Та й вони до цього трохи причетні. Цікаво, їм теж прийшов лист?
Але Павлик категорично запротестував:
— Ні, не треба Щура. По-перше, він і досі зо мною не розмовляє — всерйоз тоді образився. А, по-друге, якби він одержав листа, він би вже прибіг, ти ж розумієш! Ні, йому не було листа. І все це стосується тільки нас з тобою, бо ми не віримо в різне чортовиння.
У Сергійка мурашки пробігли по тілу від Павликових слів. Потім він подумав:
«Так, Павлик говорить правду. З Щуром було б ще страшніше. Щур почне різні думки висловлювати, філософствувати — збожеволіти можна».
День тягнувся до вечора нестерпно довго і нудно.
— Може, Найду візьмемо з собою? Для інтересу, — з фальшивою посмішкою сказав Павлик.
— Та ти що! Гавкати почне. Побудить всіх, і нічого не вийде.
— Еге, твоя правда, — зітхнув Павлик.
Нарешті звечоріло.
Хлопчики спали на веранді, на розкладушках. Це було дуже зручно — легко піти, нікого не потурбувавши. З кімнати чути, як хрипко, ніби застуджений, б’є годинник. Це теж до речі — знаєш, котра година.
Довго лежали, перешіптуючись. Говорили про що завгодно — тільки не про кладовище. Говорили для того, щоб не заснути. Але незабаром зрозуміли — нічого не вийде, до дванадцяти не дотягти. Тоді домовились: спати по черзі, по півгодини.
Нестерпно важко боротися зі сном і рахувати довгі нічні хвилини! Щоб не заснути, намагаєшся лягти якомога незручніше, скорчитися, підвернути руку. І бурмотіти щось, і ні в якому разі не заплющувати очей, весь час протирати їх, торкати пальцями повіки.
Нарешті довгождане: «Хрр-бом-м… Бомм… Бом…»
— Павлику, Павлику, прокинься!
— Га?! Що?!
— Твоя черга.
І одразу засинаєш, немов убитий. І, здається, тієї ж миті:
— Сергійку, Сергійку, прокинься…
— Що?!
— Тепер ти…
…Сергійко сидів на ліжку, обхопивши ноги руками й упершись підборіддям в коліна. Важкі свинцеві повіки самі собою заплющувались. В голові — сонні, безладні, уривчасті думки…
Та раптом здригнувся—і сон, як рукою зняло: на перила веранди лягли дві руки, з’явилася голова.
Сергійко тихо зойкнув. Але тут же впізнав — Щур!
— Ой! Що ти? Чого?
— Ти не спиш? — прошепотів Щур. — А Павлик?
Ще нічого не розуміючи, Сергійко затермосив Павлика. Той підхопився, сів на ліжку і, хитаючись зі сну, наче п’яний, отетеріло втупився у Щура.
— Ви одержали? — знову зашепотів Щур. — Я вам зараз все поясню, розкажу. Тільки пішли на вулицю. Ато побудимо всіх… Там Лесик чекає. Ходімте.
Голос у Щура був благальний і якийсь ніби винуватий.
Хлопці почали одягатися. Гарячково, поспішно, наче бійці, підняті по тривозі.
За хвірткою на лавочці сидів Лесик. Він щулився і шморгав носом.
— Ну, що? — цокочачи зубами, нетерпляче спитав Павлик. Його морозило після сну.
— Це я вам написав. І по телефону тобі, Сергійку, дзвонив я. Басом, щоб не впізнав. Ви не сердьтеся. Я зараз поясню, я зараз все розкажу…
Хлопці дивилися на нього широко розкритими від подиву очима.
І Щур почав розповідати.
8. Що розповів Щур
Три дні тому надвечір Щур пішов продавати яблука. Сутеніло, і на базарі вже не було майже нікого. Тільки якийсь п’яненький дідок з тютюном-самосадом, незнайомий дядько, що куняв на мішках з картоплею, і Щур. В нього лишилося з десяток яблук, і він чекав, що, може, вдасться їх продати — баба не любила, коли він повертався додому з «товаром».