Базарна прибиральниця, сердито бурмочучи, підмітала лушпиння, недогризки, качани та інші базарні покидьки й вивозила їх на великій тачці з одним колесом.
Базарний день кінчався.
Але життя на базарі не завмерло.
Ондечки на рундуках, недалеко від Щура, вже сидить зграя хлопців віком від п’ятнадцяти до двадцяти років. Це так зване «Кирилівське кодло» — компанія гультяїв і шибеників, хуліганське товариство базарної молоді.
Душа «кодла» — Яшка Шнобель, носатий парубійко у чорній сорочці з білими гудзиками і в куцих вузеньких брючках, з-під яких виглядають білосніжні шкарпетки — справжнісінькі тобі ноги циркового коня.
Яшка — непутящий син «мадам» Канторович, яка торгує битою птицею. Проживши на світі неповних вісімнадцять літ, він уже встиг за хуліганство та крадіжки рік просидіти в колонії для неповнолітніх правопорушників. Половина товару «мадам» Канторович у той рік пішла на передачі.
Вийшовши з колонії, Яшка запевнив маму, що «зав’язав», тобто порвав із злочинним світом. Але ні вчитися, ні працювати не захотів.
— Яшка, що ти собі думаєш, Яшка? — з розпачем питала матуся.
— Хай коні думають, у них голова велика, — нахабно відповідав Яшка. — Я мушу відпочити від тюрми. А якщо ти будеш чіплятися, я знову почну красти. Чуєш?
Перелякана мама замовкала, і Яшка, виканючивши в неї гроші, ішов «розважатися».
Нехороший був чоловік Яшка, підлий і грубіянський. Але «кодло» незаперечно визнавало його авторитет. Для них це був Шнобель, овіяний славою злодійських подвигів, який уже «чалився», тобто сидів у тюрмі, і який значно краще, ніж рідну мову, знав жаргон карних злочинців.
А Яшка охоче і щедро ділився з друзями своїм «життєвим досвідом». Він розповідав безкінечні історії про знаменитих спеціалістів-злодіїв. Зачудоване «кодло», роззявивши рота, слухало.
Та особливим успіхом користувався «душещипательний» і безграмотний тюремний фольклор.
Тихими літніми вечорами, коли на стовпі посеред порожнього базару спалахувала єдина засиджена мухами лампочка, Яшка Шнобель, спершись на рундук і невміло, безладно тринькаючи на гітарі, сиплим ридаючим голосом виводив:
Потім, хвацько вдаривши по струнах, несподівано переходив на інший, бадьорий мотив:
І все «кодло», мліючи від захоплення, гугнявими голосами повторювало приспів.
Щур не раз чув ці «концерти».
Спочатку йому, хоч як це дивно, навіть подобалися то надривні, з сльозою, то хвацько-молодецькі мотиви блатних пісеньок. Незабаром він майже всі їх знав напам’ять і деяких навіть навчив Лесика, Павлика та Сергійка.
Але згодом його захоплення кримінальною романтикою пропало так само несподівано й блискавично. як і виникло.
Втіленням всіх «чеснот» злочинного світу для кирилівських хлопців був, звичайно Шнобель. В базарному районі Кирилівки він «богував» Його слово було — закон, його дії були — поза всяким законом.
Якось він гуляв по базару в супроводі братії посіпак — кандидатів у злодії.
Шнобелю було нудно.
Повільно вихилястою ходою він підійшов до Щура і меланхолійно глянув на корзину, що стояла на лавці. Верхня губа Шнобеля була бридливо закопилена, з-під неї виблискувала «фікса» — золотий зуб. Шнобель так звик показувати свою «фіксу», що верхня губа його, здається, назавжди стала такою перекривленою, зморщеною.
В корзині Щура було повно яблук-малинівок, рожевих, червонощоких, наче личка лялькових матрьошок. Смачні яблука. Дванадцять рублів десяток. Щур тільки-но виніс їх продавати.
Не дивлячись на Щура, ніби зовсім не помічаючи його, Шнобель взяв з корзини одне яблуко, надкусив, пожував трохи, скривився і поклав назад у корзину. Потім взяв друге, теж надкусив, знову скривився і поклав у корзину. Взяв третє.
«Кодло» захихикало. Шнобелеві «молодці» оточили Щура, закриваючи від сторонніх очей.
Незабаром в корзині було повно надкушених яблук.
Спантеличений Щур тільки мовчки дивився на Шнобелеву руку, яка брала яблука, підносила до рота і клала назад у корзину.
Напешті через силу видавив з себе:
— Що ти робиш?
— А? Ш-шьо? — ніби тільки тепер побачивши Щура, здивовано звів брови Шнобель. — Не можна попробувати? Я пробую.
І, надкусивши останнє яблуко, виплюнув прямо в корзину:
— Нє. Не смачно. Юринда.
Кров кинулася Щурові в обличчя, сльози закипіли на очах.
— Ти… ти… — захлинався він. — На, на тобі всі — раз ти такий! Їж!
І, перекинувши корзину, висипав яблука під ноги Шнобелю.
Це було для Шнобеля несподіванкою. Він не чекав такої реакції від маленького хлопця, який завжди з неприхованим захопленням дивився на нього. В очах Шнобеля промайнув переляк. Невинний «жарт» міг перерости в скандал з участю міліції. А це його аж ніяк не влаштовувало.
— Ану зберіть яблука! — кинув він до своїх хлопців. — Швидко, ну!
І, схилившись до Щура, люто зашипів:
— Ти шьо, нещастя захотів? Сявка!
За хвилину біля Щура вже не було нікого. Тільки корзина з надкушеними яблуками свідчила, що все це йому не приснилося.
Отак зародилася в Щура безсила ненависть до того, чиїми піснями ще зовсім недавно він так захоплювався.
Він ненавидів і боявся Шнобеля.
Але Щур був хлопець з характером. Недарма він міг стрибнути у воду з самісінької верхівки старої верби, а там метрів десять, не менше! І не солдатиком, а вниз головою.
Ніхто в світі не догадався б, що він боїться Шнобеля. Хоча нічого дивного в цьому не було, бо Шнобеля боялися всі, і він міг одним пальцем звалити Щура з ніг.
Тремтливою льодинкою ставало в Щура серце, коли він бачив Шнобеля, проте ніколи не уникав зустрічі з ним, не тікав і не показував, що боїться. Може, через це Шнобель і не зачіпав його більше.
Випадок на базарі довів і «благородство» і справжню «сміливість» ватажка кирилівського «кодла». Щур добре зрозумів, що Шнобель злякався, коли він перекинув яблука.
І все-таки Щур боявся його.
…От і зараз Щур відчув, як противно холонуть у нього руки.
Дідок з тютюном-самосадом зібрався й пішов. Дядько на мішках з картоплею уже хропить, мабуть, ночуватиме на базарі.
Щур один. Треба йти. Навряд чи будуть уже покупці.
Але Шнобель стоїть, спершись на рундук, про щось стиха перемовляється з хлопцями й уважно поглядає на Щура.
У Щура зупинилося серце, забрало дихання. І все- таки — ні, не піде він зараз, ще трохи почекає. Впертий хлопчина Щур, впертий, як диявол. Бувають же такі — мале, слабеньке, а й перед велетнем не поступиться.
Щур чує уривки фраз — Шнобель щось розповідає.
«…До мінє підходить якийсь фрей… я йому гавару: «што ти хатишь? Ти хатишь піку в бок? Пажялуста!..» «А радом такая мамка, такая мамка — закачаєшся… А Юрка Адьожа — расписной…»
Потім Щур чує:
— «…харашо, што… іще на базарі… Сичас прийдет… Сказав — треба…»
У Щура виступає холодний піт: «Це про мене! Точно про мене!»
І саме в цю мить на базарі з’явився покупець. Вгледівши його, Шнобель сказав: «Атас!» — і хлопці зникли. А Шнобель пішов назустріч покупцеві. Вони розминулись, але Щурові здалося, що коли Шнобель проходив повз покупця, він йому щось сказав. Проте той навіть не глянув на Шнобеля, а попрямував до Щура.
Щур здригнувся від якогось тривожного передчуття.
Покупець був невисокий на зріст, опецькуватий. Кругла широколиця голова сиділа просто на плечах— без шиї. Ріденьке рудувате волосся зачесане ззаду, з потилиці, наперед, прикриваючи лисину, виписувало на лобі кумедну кривулясту закарлючку.