— Слухай, а ти певен, що буде ця сама… невагомість? — нерішуче питає Борис, з острахом зазираючи в щілину.
— Аякже. Невагомість — це ж і є, коли людина висить у повітрі, ні за що не тримаючись ні руками, ні ногами. Ну, давай!.
У Натки чомусь сильно калатає серце, терпнуть ноги.
Хлопці водночас лягають животами на дах, звішують ноги в щілину і потроху починають сповзати. При цьому вони голосно сопуть.
Ось над дахом видно тільки їхні голови. Ось уже й голови зникли, лише руки держаться за ринву. Раз! — нема вже й рук. Вірьовки натяглися й тремтять, як струни. У Натки щось обірвалося всередині…
Кілька секунд було тихо. Потім почувся приглушений Котьчин голос:
— Борько, ну як? Відчуваєш невагомість?
— Відчуваю… Тільки пояс холерський сильно давить. Прямо живіт перерізає…
Знову запанувала тиша. Потім раптом почувся натужний голос Борисів:
— Слухай, я більше не можу! Якась незручна невагомість. Дуже вже ріже… Н-не можу. Чуєш?
Вірьовки нервово засіпалися, і Котьчин голос прохрипів:
— Гаразд… Вилазь і мені допоможеш. А то я до даху не дістаю…
Одна з вірьовок засіпалась ще дужче. Потім почувся тремтячий голос Бориса:
— Котько! Я не можу вилізти.
— Та ти що? Облиш жарти!
— Ні, серйозно! Не можу! Серйозно!
Вірьовки одчайдушно скрипуче попискували.
— Котько! Давай кричати на поміч! Я не можу, Котько. Ми зараз розіб’ємось!
— Стривай! Не треба ще! Може…
— Нічого не може…
І тут Натка зрозуміла, що «невагомих» космонавтів треба рятувати. Ще мить — вони зірвуться і… не треба тоді космосу — на землі теж можна прекрасно розбитися.
Натка зітхнула і крізь слухове вікно вилізла на дах. Дах був противно слизький і похилий. Натка на животі підповзла до краю і зазирнула в щілину.
Котька і Борис теліпалися на вірьовках, як два черв’яки. У Бориса пояс під’їхав майже під пахви, і ноги метлялися, мов у лялькового Петрушки. У Котьки, навпаки, пояс з’їхав нижче пупа — він висів униз головою і, як немовля, дригав ногами, боячись зовсім випасти з пояса.
Обидва жалібно кректали і стогнали.
— Ой, хлопчики, я зараз! — заголосила Натка. — Повисіть ще трошки! Повисіть, хлопчики, не падайте! Я зараз!
І вона швидко подалася у слухбве вікно.
Натка в розпачі бігала по горишу, весь час промовляючи:
— Повисіть, хлопчики, я зараз! Повисіть, хлопчики, я зараз!
Хоча звідси вони, звичайно, не могли її чути.
«Як же допомогти? Як допомогти?» — стрибало в голові.
Враз Натка побачила довгу дерев’яну жердину з залізним гачком-трійником на кінці. Цією штуковиною двірник дядя Стьопа завжди виколупував сміття в каналізаційних колодязях, щоб не забивало труби.
Не задумуючись, Натка схопила жердину і. потягла на дах.
Вона обережно опустила жердину і спробувала зачепити Котьку за ногу. Але гачок зіскакував і не брав. Тоді вона зачепила Бориса за штани. Взяло.
Натка щосили потягла вгору. Від напруження потемніло в очах. Все-таки Натка була дівчинка! Ні, не витягти їй Бориса — сил не вистачає. Раптом щось затріщало, штани розпанахались, і гачок зірвався.
Натка розгублено міркувала, що робити. Нарешті збагнула. Опустила жердину другим кінцем і гачком зачепила за ринву.
— Хапайся, Борько! Лізь!
Борька пихкав, як паровоз.
Натка схопила його за комір і тягла до болю у пальцях. І — о радість! — нарешті Борис на даху.
Уже вдвох, спільними зусиллями, за допомогою тієї ж таки жердини вони виловили Котьку.
І ось Котька і Борис стоять перед Наткою. Борька білий, як молоко, Котька червоний, як помідор (від приливу крові; спробували б ви повисіти догори ногами!). В обох тремтять губи і очі великі-великі, зовсім не хлоп’ячі, а просто дитячі, перелякані.
І тут Натка не витримала — вона все ж таки була дівчинка…
— Чого плачеш? — тихо і розгублено спитав Котька.
Вона не відповіла.
Котька перезирнувся з Борисом і сказав ще тихіше:
— Та ти ж просто молодець, Натко! Ти ж просто нас врятувала. Без тебе ми б просто, я вже навіть не знаю…
Натка все ще плакала.
Тоді, переборюючи хвилювання, Котька мовив:
— Слухай, знаєш, а ти теж готуйся з нами, добре? Я думаю, згодом жінок теж братимуть космос. Правда, Борько?
— Ага, — сказав Борис, гладячи рукою розпанахані штани.
— І можливо, ти будеш першою в світі космонавткою. Хочеш? Космо-Наткою! — і Котька, засміявшись з власного дотепу, додав: — Я серйозно, зовсім не глузую…
Натка посміхнулася крізь сльози. Їй чомусь згадався раптом казковий козлик, якого так щиро вони оплакували колись удвох із Котькою.
ОСТАННЯ БОМБА
Водна бомба — це, звичайно, не воднева бомба. Та все-таки це — бомба.
Я не знаю, хто винайшов водневу бомбу. А водну бомбу винайшов Володька Лобода. Як і все геніальне — це дуже проста штука. Береться соска, зичайнісінька гумова соска для немовлят, що надівається на пляшку з молоком. Ця сама соска в даному разі надівається не на пляшку, а на водопровідний кран. Потім кран потроху відкручується. Під тиском води соска розтягується, розтягується і незабаром перетворюється на оттакенну ковбасяку.
Коли ви відчуваєте, що вона от-от лусне, ви негайно закручуєте кран, перев’язуєте соску ниткою і обережно знімаєте. Бомба готова. Якщо тепер ви її кинете, то від найменшого зіткнення з головою ворога, бомба розривається, і вашого шановного супротивника заливає водою з голови до ніг. Ефект надзвичайний! Ворог отетерів і принаймні на півгодини вибув із строю (доки не висушиться або не переодягнеться).
В разі потреби водну бомбу легко можна переробити на автомат-водомет. Для цього на кінчику соски прокушується маленька дірочка (як це завжди робиться при звичайному її застосуванні) і, коли ви стискаєте соску у руках, з цієї дірочки тоненькою цівкою чвиркає вода, короткими або довгими автоматними чергами, залежно від бажання та обставин.
За автомат-водомет також прекрасно може правити дитяча гумова клізмочка-спринцівочка.
Коли ви користуєтесь клізмочкою, то, крім усього іншого, супротивник відчуває себе ще й морально пригніченим. Отож ви досягаєте подвійного результату. Проте користування клізмочкою досить ризиковане. Бо деякі несвідомі батьки вважають це безсовісним хуліганством і активно протестують проти обливання своїх дітей з цього нецензурного предмета.
Та Володька Лобода не був би Володькою Лободою, якби звертав на це увагу.
Володька Лобода абсолютно неповторна і неможлива людина. Він не визнає жодних ігор, крім війни.
У Володьки широке вилицювате обличчя, приплюснутий, без перенісся, ніс і випнута вперед нижня щелепа — як у боксера або американського гангстера. Вузькі монгольські Володьчині очі палають божевільним вогнем, коли він гасає по подвір’ю і гаркаво репетує — «Угя!» — що по-нормальному значить «ура». Якщо треба зобразити постріл, Володька не кричить звичайне «піф», «паф» або «пу». Наставляючи пістолетом вказівний палець, він противним голосом несамовито гугнявить: «Ань-ань! Ань-ань!..» І ці неймовірні звуки сіють у ворожих лавах страшенну паніку.
В цілому Володька типовий палій війни. Він дня не може прожити без пострілів, штурмів, атак. І оскільки він у нас командир і заводіяка, нам доводиться безперервно воювати.
Здебільшого воювали ми з хлопцями із сусідніх дворів.
Та якщо навіть ворога під рукою чомусь не було, якщо він, наприклад, пішов культпоходом у кіно чи готував уроки, Володька все одно не припиняв воєнних дій. Просто він тимчасово виділяв ворога з наших лав і організовував міжусобну війну. Призначався ворожий командир — як правило, довготелесий флегматик Гриша Половинка з сьомої квартири.
Потім ми «маталися» — тобто по-двоє, обнявши один одного за плечі, відходили вбік, шепталися, підходили до Гриші та Володьки і говорили:
— Мати-бати, що вам дати: яблуко чи грушу?
— Грушу, — говорив, наприклад, Володька. І той, хто був по домовленості «грушею», вливався у Володьчине військо. А нещасне «яблуко» негайно мобілізовувалося у ворожий загін.