Володька засовав своєю гангстерською щелепою, наміряючись щось сказати, та тільки протяжно гикнув — йому забрало мову.
Минуло кілька секунд, під час яких ми накопляли в собі справедливий гнів.
— Пішли! Ань-ань! — нарешті видавив з себе Володька Лобода.
Ми кинулись готуватися до бою — заправлятися. По дорозі Гриша Половинка зненацька згадав, що йому треба негайно бути вдома. У такий момент! Брехав, звичайно. Він просто був справжнім дезертиром!
Він не хотів брати участі навіть у цьому благородному бою!
Ми плюнули на нього, і він з щасливою усмішкою підтюпцем подався додому, а ми поплентались до водопровідного крану — готувати боєприпаси…
І от ми віч-на-віч з ворогом. У ворога нервово тремтять косички, а найлякливіші вже почали рюмсати й витирати очі подолами платтячок.
Ми чекаємо команди, щоб відкрити вогонь. Володька високо над головою підняв величезну водну бомбу. Ще мить і…
І раптом Леся Мельник рішуче йде прямо до Володьки. Йде без усякого страху й вагань.
— Ну що ж, бий, якщо ти воюєш з дівчатками, Аніка-воїн! — голосно каже вона, гордо підвівши голову. Чесне слово, в цю хвилину вона була схожа на Зою Космодем’янську.
Ви б подивились на Володьчине обличчя! В нього одвисла губа й очі зробилися, як у барана. Цього він не чекав.
— Чому ж не б’єш? Бий! — повторила Леся.
І тут сталося таке, чого історія ніколи не забуде. Очевидно, від нервового збудження Володька надто сильно стиснув бомбу в руках. Вона раптом жалібно схлипнула і… розірвалася у Володьки над головою. Володька тільки встиг шморгнути носом — ніби в нього була нежить. І в носі, звичайно, зразу ж забулькала вода.
Вмить Володька став, як мокра курка.
Вода, не затримуючись, стікала по його плескатому носі й перлистими краплями повисала на випнутому підборідді. Чорнильна пляма, яка ще зранку прикрашала його чоло, напливла на ліве око жахливим синцем. Шорстке волосся стовбурчилося в різні боки мокрими страхітливими колючками.
Взагалі вигляд був жалюгідний і нещасний. Ми з стражданням дивилися на свого фельдмаршала і з страхом на Лесю Мельник. Звичайно, вона почне зараз сміятися й кепкувати. Який лох!..
Але ми були дурні.
Леся навіть не посміхнулася. Вона сказала просто і співчутливо:
— От бачиш, облився весь. Теж мені ще! Дай я тобі синець витру.
І вона дістала з кишеньки свою носову хусточку й почала витирати Володьці око. Зовсім як сестра. Володька був у такому стані, що навіть не ворухнувся. А коли синця вже не було, він глухо сказав: «Я сам». Та самому витирати вже було нічого. І Володька повернувся і, ні на кого не дивлячись, пішов.
У похмурому мовчанні ми розбрелися по домівках.
Три дні Володька не з’являвся у дворі. Володька у гордій самотності переживав свою ганьбу. Ми теж переживали, але колективно. З нагоди такого трауру війну було тимчасово відмінено.
На четвертий день ми, як звичайно, зібралися біля парадного. Володьки не було.
— Вдома його теж немає,— сказав Гриша Половинка. — Я заходив. Бабуся сказала, що він пішов гуляти.
Ми вирушили шукати Володьку. Ми обшукали все подвір’я, всі закутки й щілини. Під кінець вирішили зазирнути у свій колишній штаб, хоч були певні, що там його, безперечно, немає. Надто трагічне це було місце для Володьки.
Ми йшли вздовж сарая, за яким була площадка.
І раптом Гриша Половинка, що йшов попереду, відсахнувся назад:
— Тссс!..
Штовхаючи один одного, ми обережно визирнули з-за рогу.
Біля однієї з грядок «штабного городу» навколішки сиділа Леся. Поруч стояв Володька. Він держав у руках пузату водну бомбу, з якої тоненькою цівкою лилася вода.
Полководець і фельдмаршал Володька Лобода поливав з водної бомби миршаві саджанці помідорів…
…Так вперше в історії людства бомба була використана в мирних цілях.
Мир остаточно переміг війну в нашому дворі.
Щойно пройшла гроза. В повітрі пахне електрикою і мокрим кожухом. Туркочуть голуби.
І замість войовничого гугнявого «Ань-ань!» по всьому подвір’ю лунає дзвінке й радісне:
— Тра-та-та за Вову, тра-та-та за Лесю!
— Гриша, тобі жмуритися!
І потім:
— Раз-два-три-чотири-п’ять! Я іду шукать! Хто не заховався, я не винуватий!
Як добре жити на світі, коли пройшла гроза…
ТАЄМНИЦЯ СТАРОГО СКЛЕПУ
1. Загадковий лист
— Алло! Сергій Андрійченко?.. Раджу вам негайно зайти на Головпоштамт. Там вас чекає дуже важливий лист до запитання. Поспішайте.
Сергійко не встиг нічого відповісти — почулись уривчасті гудки: той, хто говорив, уже повісив трубку. В Сергійка застукотіло серце. Що за дурниці? Хто це дзвонив? Може, хтось із друзів пожартував? Та ні, голос ніби незнайомий і якийсь надто басовитий, недитячий.
Вдома нікого не було, і де надавало телефонному дзвінку ще більшої таємничості. Тиша в квартирі здалася раптом Сергійкові загадковою, страшною.
А що, як це дзвонили злодії, банда яка-небудь?! Хочуть спровадити його, щоб без перешкоди забратися в квартиру? Він колись читав про такий випадок. У Сергійка все похололо всередині. Він навшпиньках підійшов до вихідних дверей, прислухався. Потім обережно, намагаючись не шуміти, замкнув двері на засув, на защіпку ще й на ланцюжок. І опустив заскочку на французькому замку, йому вже навіть здавалося, що за дверима хтось стоїть.
Ні, він нізащо не піде з дому, поки не прийде мама. А коли що — подзвонить в міліцію.
Незважаючи на страх, Сергійкові раптом навіть захотілося, щоб зараз відбулось щось надзвичайне, йому вже ввижалися заманливі картини — як вдираються в квартиру бандити, як він дзвонить в міліцію, як лежить потім зв’язаний у кутку, а в цей час прибігають міліціонери з собакою-шукачем, і починається перестрілка.
Але нічого подібного не трапилося і в міліцію, на жаль, дзвонити не довелось, — бо прийшла мама.
— Чого це ти позамикався на всі запори? І блідий якийсь? Що-небудь сталось?
— Та ні, що ти. Нічого. Просто так, — бадьоро усміхнувся Сергійко. Він вирішив поки що мамі нічого не говорити. Треба спершу сходити на поштамт і все з’ясувати.
На поштамті, стоячи в черзі біля віконечка «До запитання», Сергійко хвилювався так, як не хвилювався перед жодним іспитом в школі. У нього що називається «жижки тряслися». Є лист чи немає? Є чи немає? Є? Немає! Якщо тому дядечкові у тюбітейці є, значить, і мені є. Ох, здається, нема! Ні, здається, є!..
Справа в тім, що Сергійко ніколи в житті ще не одержував листів. Ні від кого. Навіть од мами. Просто в цьому якось не було потреби. Навіть коли він бував у таборі, мама розмовляла з ним по телефону.
— Хто далі? — дівчина нетерпляче постукала пальцем по склу.
Сергійко не одразу зрозумів, що підійшла його черга.
— Будь ласка! — він простягнув дівчині посвідчення з дитячої спортивної школи — інших документів у нього не було. Вона посміхнулась, але нічого не сказала, розкрила посвідчення і почала швидкими спритними пальцями перебирати листи.
Сергійко затамував подих…
Є!
— Андрійченко? ЕС?
— Сергій, — затинаючись, промовив він.
— Прошу, — вона вклала лист у посвідчення і простягнула йому. — Що, з дівчинкою вже листуєшся? Так, щоб мати не знала? Чи не ранувато?
— Здалися мені ваші дівчатка!.. Дякую! — червоний як рак буркнув Сергійко і мерщій відійшов убік, за колону.
Тремтячими від нетерплячки і хвилювання пальцями він ро'зірвав конверт. В конверті лежав невеличкий клапоть паперу — аркушик з блокнота. Кострубатим косим почерком на ньому було написано:
«Першого серпня, рівно о дванадцятій ночі, в склепі під каплицею на Кирилівському кладовищі».
І більше нічого.
2. Треба їхати на Кирилівку!
Мамі не говорити. Нізащо! Вона тільки хвилюватиметься, а все одно нічим не допоможе. Батько — той взагалі таких речей не розуміє. Скаже: «Викинь на смітник цю писульку. Комусь нема чого робити, от він і дурить голову». А Сергійко відчуває, що це ніякі не дурниці, а дуже серйозна справа. Адже треба знати, що то за склеп на старому Кирилівському кладовищі і що там відбулося… Та про це потім.