- Він може стати чемпіоном із стрибків!
- Може, як і кожен з вас, але лише тут, на Місяці, - пояснив Бекекечко.
Всі рушили до каменя, відчуваючи надзвичайну легкість тіла, пружність ходи.
Захоплені в перші хвилини незвичайними пейзажами, гуртківці не помічали зміни в своїй фізичній силі. Тепер всі вони були геркулесами, всі надолужували прогаяне: стрибали вгору на рівень двоповерхового будинку, робили запаморочливі сальто. Гриць несподівано обхопив кам΄яну брилу й легко підняв її, потім передав Оверкові. Великий моноліт пішов із рук у руки - він був не важчий доброго земного гарбуза. Бекекечко посміхнувся:
- Бачте, на Землі отакий шмат каменя ледь підняло б шестеро гуртківців, а тут один справляється.
- Але чому він такий легкий? Невже ми подужчали? - загукали хлоп΄ята.
- Ні, - заперечив аспірант. - Справа в тому, друзі мої, що сила тяжіння на Місяці в шість разів менша земної. Адже Місяць набагато менший за Землю. Він має 3473 кілометри в діаметрі, а наша планета - понад 40 тисяч кілометрів. За об΄ємом Земля більша від Місяця в 49 разів. А маса супутника, тобто кількість речовини в її об΄ємі, менша маси Землі у 80 разів. Тому й тяжіння на його поверхні менше, ніж тяжіння на поверхні Землі, майже вшестеро. Тобто, коли на Землі чоловік важить 60 кілограмів, то на Місяці вага такого дядька становитиме 10 кілограмів...
Цілком ймовірно, що на Місяці була атмосфера. Але внаслідок надто малої сили тяжіння супутник не зміг втримати навколо своєї поверхні газову оболонку. Частинки, з яких складається газ, завжди перебувають у швидкому русі. Тому, переборюючи слабке тяжіння Місяця, вони полетіли в космічну безвість...
Всі уважно слухали аспіранта. В легкому скафандрі він здавався соліднішим, романтичнішим. Не було видно його сухорлявості.
- А тепер рушимо в мандрівку, - запропонував Бекекечко. - Вона буде легкою, ми зможемо без відпочинку пройти не менше 300 кілометрів.
Насамперед давайте зорієнтуємось. Ми висадилися біля цирку Платона. Не дивуйтеся, друзі мої. Багато гірських хребтів, кратерів, долин на Місяці мають свої назви, дані людьми. Ще великий італійський учений Галілео Галілей, який уважно вивчав поверхню Місяця, назвав два рельєфних хребти “Апеннінами” й “Альпами”. Потім тут з΄явилися “Кавказ”, “Алтай”, “Карпати”. Окремі ж вершини й численні місячні гори було названо іменами великих учених Архімеда, Коперніка, Ньютона.
Галілео Галілей та інші астрономи середньовіччя, звичайно, не мали таких потужних телескопів, як зараз. Тому багато дечого на Місяці було для них незрозумілим. Нерівності місячної поверхні вони пояснювали по-своєму.
Галілей, наприклад, передбачав, що на Місяці, як і на Землі, є моря та океани. Відтоді темні плями на супутнику почали називати “морями”. А оскільки в давні часи та й у середньовіччя вважали, що Місяць має таємничий вплив на Землю, на її погоду, то назви “морів” підпорядковували відповідним уявним впливам.
Так і з΄явилися на карті Місяця Море Дощів, Озеро Сновидінь, Море Ясності, Океан Хуртовин, Затока Роси, Болото Туманів і тому подібне. Давні назви “морів”, “озер”, “океанів”, “боліт” збереглися в науці й до сьогодні. Хоча, звичайно, тепер ніхто не вбачає в них попередньої суті. Вони, безперечно, умовні. Адже, як ви самі переконалися, на Місяці немає ні краплинки води. В наш час і в телескопи видно, що місячні “моря” - це цілком безводні низини. Немало тут і глибоких западин, оточених кільцевими валами. Ці утворення за їх круглу форму вчені назвали цирками (“цирк” по-латині означає “коло”). Діаметри деяких з них досягають 200 кілометрів. Цирк Платона, що ото здіймається перед нами, нараховує в поперечнику 100 кілометрів. Є й маленькі круглі западини, що називаються кратерами. На Місяці їх десятки тисяч. Наука ще не встановила причини виникнення цирків та кратерів. Дехто припускає, що це розплескані кола від падіння велетенських метеоритів. Інші вважають їх згаслими вулканами. Але на Землі вулкани - здебільшого високі гори, келихоподібні вершини з порівняно невеликими “чашами”. Цирки ж на Місяці нагадують собою велетенські тарілки.
Найбільш вірогідна теорія пояснює утворення цирків виверженням гарячої магми та вулканічних газів із надр Місяця; вулкани, очевидно, діють на ньому й тепер.
Одначе, друзі мої, давайте підійдемо до отих гострих гребенів. Іти поволі немає рації, ми можемо бігти, не стомлюючись.
Справді, Бекекечко побіг великими стрибками - метрів по 10. За ним метнулись і всі інші. Каміння, великі запилені метеорити, які на Землі треба було б обходити, тут легко перестрибували. Хлопцям стало весело, їхні ноги ледь торкалися місячної поверхні. Підошви м΄яко тонули в мільйонолітній порохняві. Однак курява не здіймалася - не було ж вітру, повітря... Дивне це почуття - мовби літаєш уві сні.
8. Гість із космосу
Коли до кам΄яних стін цирку було вже зовсім недалеко, хтось голосно крикнув:
- Дивіться! Нам сигналізують!
Всі зупинилися мов укопані.
- Ага! Щось світиться! - вигукнув Оверко.
- Хтось розіклав вогнище, - мовив Гриць.
Стало моторошно, всі вдивлялись у кам΄яну пустелю. Кілометрів за 10 там і справді щось полум'яніло, загасало й знову вибухало сяйвом; злітали іскри, описуючи хаотичні траєкторії.
На тлі мертвого, похмурого ландшафту цей феєрверк хвилював і манив своєю загадковістю.
- За мною! - скомандував Бекекечко. Його романтична натура потребувала космічних пригод. - Вперед! - вигукнув він уже героїчно-патетичним голосом і велетенськими стрибками полетів до таємничого вогнища. Десять кілометрів промчали за кілька хвилин і остовпіли: серед віковічної порохняви лежали розкидані шматки розпеченого заліза. Звідки тут взялось оце “живе” полум΄яне тіло?! Всі вичікуюче позирали на Бекекечка.
- Метеорит, - розчаровано пояснив він. Але поступово його голос ставав натхненнішим.
- Гість із космосу, уламок планети. Який шлях подолано цим залізним мандрівником! Скільки мільярдів років пройшло в безконечному шаленому леті, доки знайшов у цій пустелі свою смерть! Проте, тут на нього чекає вже вічний спочинок...
Аспірант уважно подивився па хлоп΄ят, ніби чекаючи заперечень. Але всі мовчали. Тоді він повів далі:
- Міріади таких шматків - мікроскопічно малих і кількатонних брил, - постійно бомбардують і нашу рідну Землю. Протягом року на неї падає кілька тисяч метеоритів. Лише за добу з космосу на Землю вивалюється понад 10-25 тонн літаючого заліза й каміння.
Метеорити давно зруйнували б поверхню нашої рідної планети, знищили б усе живе, поховали б людство, якби не повітря. Атмосфера - це надійний щит Землі. Повітряна оболонка оберігає земну кулю, її різноплемінних мешканців від страшного лиха.
Метеорні тіла - мандрівники з міжпланетного простору - залітають в атмосферу з швидкістю від 10 до 70 кілометрів за секунду. Внаслідок великого тертя об повітря вони дуже нагріваються, починають світитись і, нарешті, випаровуються, лишаючи яскравий слід. Тоді на Землі кажуть: “Упала зіронька”. Насправді, це розплавилася крихітна порошинка.
Іноді до нас залітають велетенські моноліти, здатні пронизати всю кількасоткілометрову атмосферну товщу й досягти Землі. Відбувається неймовірний вибух. Основна маса космічного тіла перетворюється в газ. А рештки розлітаються у вигляді осколків, їх називають метеоритами. На поверхні Землі, де впав метеорит, утворюється кратер, діаметром іноді в кілька кілометрів. Але такі велетенські гості з космосу залітають на Землю дуже й дуже рідко.