Роман Коваль
Кость Блакитний,
отаман Степової дивізії
Народився 10 лютого 1898 року в заможній селянській родині с. Ганнівки на Катеринославщині. Справжнє прізвище Костянтин Пестушко.
Батько Костя, Юрій Семенович Пестушко, закінчив чотири класи церковно-приходської школи; мати, Олександра, була малописьменною. Кость мав трьох братів (Івана, Федора, Миколу) та три сестри (Поліну, Віру, Уляну), які згодом стали вчительками.
«Дитинство Костя мало чим відрізнялось від дитинства інших сільських дітей, — пише Олена Несіна, племінниця отамана, — грав з хлопцями на вигоні у війни, ходив до школи, допомагав батькові по господарці. В міністерській двокласовій школі Кость виявив непересічні здібності до математики. Закінчивши школу, поступив до Олександрі-вського механіко-технічного училища».[1] Але навчання закінчити не вдалося.
«Кость дуже добре вчився, особливо з математики, — розповідала сестра Віра. — Одначе вчитель математики його не любив, бо Кость задавав питання, на які той не завжди мав відповідь. Завершились не надто приязні взаємини тим, що вчитель поставив Костеві двійку і велів восени брати переекзаменовку. Кость нічого з математики ціле літо не робив, але восени на екзамені відповів на всі запитання.
— Теперь вы материал знаете, — заявив вчитель і поставив йому «відмінно».
— Вы действительно так думаете? — перепитав Кость.
— Конечно, — відповів учитель.
— Так вот что, господин профессор, я за целое лето книги в руки не брал, — заявив Кость, а увечері прийшов до його помешкання, порозбивав вікна і на другий день зголосився добровольцем на фронт».
Майже два роки воював український юнак на турецькому фронті за російські інтереси. Воював хоробро і дістав у нагороду кілька Георгіївських хрестів. Був поранений. Після шпиталю його направили до офіцерської школи в м. Горі. Закінчивши школу, Кость отримав призначення на Західний фронт, де й зустрів Лютневу революцію. Брат Федір[2] оповідав, що на заклик Тимчасового уряду Кость зголосився добровольцем до т. зв. «ударних батальйонів смерті». Тут його захопила жовтнева революція.
Незабаром Кость повернувся додому…
В 1918 р. Пестушко підпав під гетьманську мобілізацію. Служив у Маньківському полку в Білій Церкві. Як стверджував брат Федір, Кость дослужився до полковника. Під час протигетьманського повстання Пестушко приєднався до військ Симона Петлюри.
У червні 1919 р. місцевість, де жила родина Пестушків, зайняли денікінці. «Кость, — стверджує Олена Несіна, — не бажаючи бути мобілізованим до денікінської армії, виїхав до м. Олександрівська, де ще з студентських років мав багато знайомих. У них він й переховувався до січня 1920 року».[3]
Олена Несіна повторює легенду, яку Кость Пестушко вигадав для своїх рідних і односельчан. Насправді він організував загін і воював проти білогвардійців. Про це свідчить, зокрема, начальник штабу Повстанської армії Нестора Махна В.Ф.Белаш: «1-го октября (1919 р. — Р.К.)… в штаб явились левые эсеры во главе с Миргородским, Степовым (он же Блакитный й Пеструшка)[4] й анархистом Мирским, помощником Шубы. Они говорили, что в районе Кременчуга имеется много повстанцев, сидящих в лесу без оружия, и что их надо вооружить».[5]
Далі Белаш розповідає про отамана Шубу, загін якого роззброїла бригада 14 совєтської армії. Із залишком у 200 бійців Шуба сховався у Чорному лісі, де зустрівся з отаманами Блакитним, Калібердою та «петлюровцем Скирдой». Об'єднаний загін отаманів силою в 500 бійців виїхав назустріч махнівцям коло Нової Праги. Белаш пише: «Получив заверение эсеровской фракции нашого Реввоенсовета о том, что эти отряды не имеют никакой связи с петлюровщиной и что они всецело будут подчиняться штарму,[6] я отпустил Блакитному 1000 винтовок й передал один батальон (1000 штыков) 5-го Гуляйпольського полка под командованием Кацюры. Таким образом выросла «Среднеднепровская группа» под командованием Блакитного в составе: отряда Кацюры (1000 штыков, 10 пулеметов), отряда Калиберды (1000 штыков, 5 пулеметов) й отряда Скирды (500 штыков, 2 пулемета)».
Оперативним простором Середньодніпровської групи Степового-Блакитного стали Черкаси, Бобринська, Чигирин, Кременчук, Ново-Георгіївськ, Знам'янка, Олександрія з напрямком дій на Білу Церкву.
В листопаді Блакитний доформовує групу в районі Чигирина. 20 листопада 1919 р. він звільнив ст. Знам'янку, яку охороняв гарнізон білогвардійського генерала Слащова.
Свою групу, яка нараховувала 3000 бійців, Блакитний назвав «Республіканським військом», чим викликав бурхливе невдоволення у штармі. Нестор Махно гнівався на Белаша за те, що свого часу той виділив 1000 гвинтівок Блакитному.
В цей час у штарм прибув Юрко Тютюнник. Він теж просив партію зброї для формування повстанських загонів у Київському районі. Його прохання викликало гнів Махна. Махно закричав: «УНР — наш классовый враг. Ни одной винтовки я не позволю отпустить из армии для этого империалистического вассала!».[7]
Нестор Махно наполягав, щоб Блакитний підлягав махнівському командиру Гладченку. Але Блакитний не визнав Гладченка за начальника. «Между ними возникла ссора, и Гладченко, поддерживаемый штармом, угрожал Блакитному».[8]
Кость Блакитний вже встиг переконатися, що «махнівці — це банда, яка живе сьогоднішнім днем». Кость прийшов до категоричного висновку, що «Махно ніколи й нічого не мав спільного з українською справою».[9]
В січні 1920 р. Пестушко повернувся до Ганнівки. Тієї ж ночі до села вступила Латишська дивізія Красної армії. Хтось із місцевих жителів повідомив особливий відділ дивізії, що додому повернувся «білий офіцер». Костя заарештували, але, переконавшись, що у денікінській армії він не служив, звільнили. На ранок Військова Рада Латишської дивізії зібрала схід села, на якому Костя було обрано головою волосного революційного комітету і комісаром Ганнівської волості.
На цій посаді Кость перебував до 12 травня 1920 року. Прикриваючись посадою, Пестушко творив підпільну українську організацію.
В той час у Криворізькому повіті майже одночасно утворилися дві підпільні організації, одна — під керівництвом Сергія Клепача і Скляра, друга — під керівництвом Костя Пестушка. Перша створила повстанком, до складу якого входили переважно боротьбісти. Активністю він не відзначався. Повстанком під керівництвом Костя Пестушка був активним від самого початку. До нього звернулись погляди повстанських ватажків Іванова, Гниненка, Петренка та інших. У розпорядженні повстанської організації Пестушка була, як зазначали пізніше катеринославські чекісти, «крупная реальная сила».
Субсидував її Голова Весело-Тернівського виконкому Олексій Литвиненко.
Підпільна організація Клепача та Скляра незабаром була розкрита чекістами. Це змусило їх змінити форми боротьби. Створивши повстанський загін, Клепач і Скляр виступили проти совєтської влади. Частина підпільників з Повстанкому Клепача-Скляра, побачивши, що їхні керівники поступаються організаційними здібностями Костю Пестушку, пішла до нього. Зокрема, до Пестушка перейшли сестри-зв'язкові Віра та Паша Бабенки, майбутній зрадник Кравченко та інші.
Як виглядав Степовий?
«Був це чоловік вище середнього зросту, — описував Костя молодший брат. — Добре складена статура. Бліде обличчя, але на рідкість привабливе: великі сірі очі, пухнасті чорні вуса, що надавали його двадцятидворічному обличчю більшої солідності, і хвиляста зачіска назад. Сіре вбрання військового строю, елегантні офіцерські чоботи. На правому боці маленький парабеллюм, зліва — пляншетка, а через шию — далекогляд».[10]
Найбільшою проблемою було: де дістати зброю? Від Врангеля Степовий, як свідчили агенти ЧК, «помощи не хотел получать».[11]
У підпільників визрів оригінальний план озброєння: вирішено було використати оголошену червоними мобілізацію.
[11]
«Отчет Екатеринославской губернской ЧК с 1.01.1920 по 1.11.1921 годы». Дніпропетровськ, 1994.