Орлик та Гордієнко трактували останню умову так, що московське військо повинне вийти геть з усієї України і лишити її вільною од всякого свого впливу, царський же уряд, після того, як російське військо перейшло вже за Дніпро і було у безпеці, заявив, що він віддає Запорожжя та Правобережну Україну. Орлик та Гордієнко їздили у Стамбул і благали султана іти знову з військом, щоб одняти од царя й Лівобережну Україну, та султан на те не згодився, і Лівобережна Україна лишилася під царською владою.
Повернувшись з Стамбула на Запорожжя, Гордієнко застав Січ вже в Олешках, бо під час війни російське військо зігнало запорожців з річки Кам'янки.
Січ була ще не упорядкована і Гордієнкові довелося будувати курені й церкву. Запорожці будувались неохоче. Не подобалась їм місцевість, віддана татарами під Січ, і до того в Олешках вони далеко були одірвані од Великого Лугу й од України. Всі будинки у Січі робились похапцем і неначе на невеликий час, і навіть церква св. Покрови мала стіни з очерету, пов'язаного у пучечки, а не з квадрового лісу, як у Чортомлицькій Січі, замість даху ж на церкву було нап'ято паруси.Упорядкувавши Січ сяк-так, запорозьке товариство розіншлося по своїх одвічних лугах, степах та лиманах, а найбільша частина подалась на Самару, бо всі запорозькі землі, на підставі прутської умови, російське військо покинуло, поруйнувавши й свої Самарські городки та Кам'яний Затон.
Заплутане становище було тільки на Правобережній Україні. Російське військо хоч вийшло з більшості городів, та не хотіло покидати Білої Церкви. Маючи думку вдержати Правобережну Україну під владою Запорозького Війська, Гордієнко по городах на південь од Білої Церкви становив запорозькі залоги і з історії відомо, що, наприклад, року 1712, він призначив полковником в Умань курінного товариша Поповича. Та тільки воля навіть цієї невеликої частини України протяглася недовго. Російський уряд передав Білу Церкву не запорожцям, а полякам, і ті почали окружною силою поширювати свою владу на південь, одбираючи од запорожців місто за містом. З другого боку й Війську Запорозькому, маючи осередком Олешки, одірваному од України Дніпром та безмежними татарськими й запорозькими степами, трудно було вдержати свою владу на Україні, так що та влада тільки й держалася до року 1715, поки кошовим отаманом на Січі був ще Гордієнко.
Тим часом відносини татар до запорожців почали гіршати. Під час миру з Росією запорожці не дуже були потрібні ханові, взагалі ж татарам вони були тягарем, бо взяли під Січ частину татарських земель. Запорожці й самі охоче перейшли б назад на свою Січ до Базавлугу, але хан не дозволяв того, щоб запорожці знову не передавались під російську зверхність і примушував їх стояти кошем у Олешках, де місцевість була дуже сумна й піскувата. Друге горе запорожців було у тому, що під час руйнування Чортомлицької Січі, вони стсряли всі свої гармати і Січ Олешківська була зовсім не оборонена, так що під час всяких непорозумінь з татарами, останні могли б захопити Січ до своїх рук. Не вважаючи на всі домагання Гордієнка, хан не хотів дати Війську Запорозькому гармат із своїх кріпостей, коли ж Гордієнко знайшов і одкопав нанизу Дніпра гармати, закопані у пісках кошовим отаманом Морозом під час повороту з морського походу року 1696, і хотів риштувати тими гарматами Січ, то хан погрожував забрати знайдені гармати до своїх рук, так що запорожцям довелося знову захоронити добуті гармати у потайному місці. Нарешті хан одібрав од запорожців стародавнє право брати вільно сіль у Прогноях і примусив їх платити за ту сіль мито. Солі Військо Заиорозьке завжди потребувало дуже багато, щоб солити рибу, котрою воно харчувалося й зиму й літо та ще продавало в Польщу й Україну, і через те накладене ханом мито лягло на Військо Запорозьке великим тягарем.
Дуже тяжко було запорожцям ще й те, що бусурмани, котрих вони завжди звикли звати поганцями й ворогами святого хреста, котрих їхні діди й прадіди споконвіку били, тепер намагались бути їхніми панами і навіть примушували їх воювати татарських та турецьких ворогів і за бусурманів проливати свою кров. Більшість запорожців мала війну поруч із бусурманами і за бусурманів навіть гріхом, і через те нарікала на своє становище.Всі ці обставини запорозького життя під татарською зверхністю мали наслідком те, що вже починаючи з року 1714 поміж запорожцями почались розмови про те, як би вирватись із непевного становища і повернутись знову під протекцію християнського царя. Прихильники завзятого Гордієнка почали з часом страчувати свій вплив на громаду і року 1714 кошовим отаманом замість нього був обраний представник партії прихильної до російської зверхності Іван Малашевич. Того ж року заходами Малашевича військова рада ухвалила послати цареві через гетьмана Скоропадського прохання, щоб прийняв знову Військо Запорозьке під свою руку, але цар не згодився на бажання запорожців та й не міг згодитись, бо без нової війни султан не віддав би йому Запорожжя.