Засмучені запорожці не знали вже що й робити, та Гордієнко їх заспокоїв, що хоч він і не згоден бути кошовим отаманом, а служити товариству буде до смерті і серця на товариство за незароблені кайдани не має. Незважаючи на старість, він сів на коня і, поїхавши у Бахчисарай, заспокоїв хана, сказавши, ніби запорожці покинули Олешки виключно через те, що їм не до вподоби та місцевість, а що все-таки вони лишились на своїх одвічних землях і не мають на мислі переходити під зверхність російського царя.
Хоч Гордієнкові й пощастило зрятувати запорожців од помсти хана й султана, а проте останній через якийсь час прислав Бендерського пашу подивитись, яку будову роблять запорожці на усті Чортомлика, і врешті наказав, щоб запорожці перейшли з Січчю далі од російського кордону. Змушені таким чином знову покинути Стару Січ, запорожці року 1730 перейшли на устя річки Кам'янки і вдруге стали там Кошем.
З року 1731 обставини почали складатись так, що російська держава знову почула потребу у запорожцях. Цариця Ганна Іванівна звеліла будувати по Орелі цілу низку кріпостей, так звану "Українську Лінію", а розпорядчик цієї роботи граф Вейсбах упевнив її, що найкращою обороною для цієї лінії було б Військо Запорозьке. Серппя 31, року 1731 кошовому отаманові Малашевичу було послано од Вейсбаха за згодою цариці таємного листа, у котрому Військо Запорозьке сповіщалося про те, що наближається час, коли цариця згодиться прийняти запорожців на свою службу.
З того часу влада на Запорожжі вже весь час була у руках партії, прихильної до московської зверхиості. Старий Кость Гордієнко ще кілька раз намагався застерігати товариство, що, повернувшись у російське підданство, Військо Запорозьке не зможе зберегти своїх земель і своєї волі, та всі його застереження йшли вже на вітер - Малашевич розбивав його вплив на товариство, упевнюючи запорожців, що за вірну службу цариця буде держати Військо Запорозьке з стародавніми його правами й вольностями.
Серпня 31, року 1733 у Кам'янську Січ була прислана царицнна грамота, котрою "провини" запорожців прощались і вони приймались у російське підданство. Але Кость Гордієнко не дожив до цієї рішучої хвилини: кайдани, набиті на нього товаришами у 1728 році, підтяли його здоров'я, дальніші ж події на Січі та заходи Малашевича до повернення Війська Запорозького під російську владу без ніякого забезпечення за Військом Запорозьким незалежності, підтяли його ще більше. Все це сприяло передчасній його смерті, й 5 травня 1733 року Кость Гордієнко зійшов зі світу.
Запорозьке товариство, пригадуючи правдиву душу, завзяття й лицарство свого старого кошового отамана, поховало його урочисто з мушкетною та гарматною пальбою й насипало над його домовиною таку саму високу могилу, яка була насипана й над домовиною Івана Сірка біля Чортомлицької Січі. Та могила й хрест над нею збереглнся й до наших часів над Дніпровою протокою Козацьке Річище, недалеко села Кам'янки на Таврії. На хресті ще можна розібрати напис, зроблений слов'янською мовою: "Во імя Отца і Сина і святого Духа. Зде опочиваєт раб Божій Константин Гордієвич отаман кошовий славного Війська Запорожського Низового, а куріня Платнирівського: преставився року 1733, мая 5 числа".
[1] [1] Сірко Іван Дмитрович (помер у 1680 році) - кошовий отаман Запорозької Січі. Народився в місті Мерефі. Талановитий і хоробрий воєначальник, учасник війни 1648-1654 років проти шляхетської Польщі. Після Андрусівського миру 1667 року соратник Петра Дорошенка, який орієнтувався на Туреччнну. Виступав проти обрання гетьманом I. Самойловича, за намовою якого був засланий на Сибір. Після повернення з Сибіру багаторазово обирався кошовим отаманом Січі. Найбільш удатливий козацький полководець у боротьбі з турками і татарами. З його ім'ям пов'язаний переказ про лист запорожців до султана, увіковічений у знаменитій картині I. Репіна.
[2] [2] Мазепа Іван Степанович (1644-1709) - гетьман Ліво-бережної України (1687-1709). Походив з українського шляхетського роду. Був пажем при королівському дворі. Втік до гетьмана Петра Дорошенка. Був генеральним писарем у його уряді. В 1674 році перейшов на бік I. Самойловича. В 1687 році був обраний гетьманом. Вступав у таємні зносини з шведським королем Карлом XII, а в 1708 році повністю перейшов на його бік. Після поразки шведів під Полтавою відступив з ним та запорожцями у Молдавію, де и помер у м. Бендерах.