У приймальні генерала Доброзола сидів інший ад'ютант, молоденький білявий чотар. Котигорошкови це дуже не сподобалося: для кого тоді він так довго полірував халяви чобіт велюровою ганчіркою, уніформу прасував, два рази, ордени-медалі всі свої пришпилив? Де — Небослава?
Генерал Доброзол зустрів поручника Котигорошка, як рідного сина. Довго розпитував про здоров'я, потім ще довше про службу на варті українських пірамід і нарешті розпочав говорити про справу, а саме про наміри командування розгорнути сотню бойової магії в полк. Котигорошко, почувши таке, відразу вирахував, що йому зараз запропонують підвищення: командир сотні ЯРНЕ, наприклад. Але генерал нічого йому не запропонував, а натомість перевів розмову на цілком протилежну тему. Він почав розпитувати Котигорошка про родину, про батька-матір, братів і сестру.
— Скільки вам років, поручнику?
— Двадцять шість.
— Чи не думали ви про одруження.
— Думав, пане генерал-полковнику.
— І хто ця щаслива?
Котигорошкови така розмова зовсім не подобалася, але він мусив говорити правду. Він розповів генералови про Ярину.
— Розумієте, поручнику… — ой, недобрим тоном почав генерал і погані передчуття Котигорошка не обманули. Генерал розповів поручникови про політичну ситуацію в державі, про те, як важко доводиться Тріумвіратови, як дошкуляють їм різні так звані опозиціонери, що, мовляв, критиканством займатись це — найлегше, а зовсім інше — перти плуга, що найбільше деструкції, розбрату та зловорожого насіння сіють у суспільстві безвідповідальні журналісти (так звані, звичайно), а якщо конкретно, то — телеканал КГБ. Найперший шкідник, словом!
— Ви все зрозуміли, поручнику? — генерал по-батьківськи лагідно посміхнувся до Котигорошка.
Не все, але основне зрозумів Котигорошко. Він втямив, що начальство ніколи не погодиться на те, аби старшина ВНУ, командир одного з найбільш засекречених підрозділів, великий до того ж герой, одружився із журналісткою із телеканалу, який не хоче бути лояльним до нашої рідної української влади. Він чітко побачив, як перед ним постає недвозначний вибір: військова кар'єра або Ярина.
Звичайно, Ярина, постановив сам собі Котигорошко, але вголос промовив:
— Я все зрозумів, пане генерал-полковнику, зрозумів і зроблю відповідні висновки.
— Ось і добре, синку, — розчулено сказав генерал, — можеш бути вільним. До речі, поручнику, — генерал окликнув його, коли Котигорошко вже взявся за клямку дверей, — поручник Кощун передавала вам вітання. На жаль, вона хвора, застудилась трохи на Алясці, ви б відвідали її.
А чому б ні? Як-не-як поручник Небослава Кощун — його військовий товариш, захворіла ось, це ж навіть його обов'язок відвідати хвору людину. Котигорошко купив апельсинів, яблук, ананас, тристаграмову плитку шоколаду «Президент Трипільський» і, попередньо зателефонувавши, таксівкою приїхав до Небослави. Вона не виглядала надто хворою, навпаки слухала якусь сумовиту музику і була незвично лірично-збудженою. До того ж, Котигорошко вперше побачив її без військового строю — вона була у короткому шовковому китайському халатику і — все. Величезною квартирою своєю вона ходила босоніж, бо килими, які встеляли підлогу, були такими пухнастими та м'якими, що жаль було їх топтати чобітьми. Котигорошко роззувся. А потім зняв з себе і мундир. Решту одягу з нього зняла вже Небослава. А тут ще й стався такий збіг обставин, що матері Небославиної — пані Кощун — не було в Києві, вона у справах своєї власної парфумерної крамниці перебувала у Парижі.
Три дні, які залишились Котигорошкови до кінця відпустки, він провів у Небославиній квартирі… Сказати, що Котигорошко у ці дні зовсім не згадував про Ярину, не скажеш, мало того, він навіть один раз (коли Небослава ходила в крамницю, аби поповнити запаси продуктів) телефонував їй і пояснював, що його, мовляв, терміново викликали на службу, вирішується питання про нове призначення, але він уже розумів, що в житті його відбуваються неочікувані зміни.
Небослава була чудовою жінкою — гарна на вроду, з надзвичайно привабливою фіґурою, дуже життєрадісна, з тонким почуттям гумору. А ще вона вміє добре куховарити. А в любощах яка! Але це не для сторонніх вух, та й словами цього не передаси. І любить, любить його, Вишнеслава Котигорошка!
Наступного дня Котигорошко мав відлітати в Чернівці в дислокацію сотні бойової магії — на місце своєї постійної служби. Перед вильотом він твердо постановив собі побалакати з Яриною. Про що — він не знав, але переконаний був, що розмова ця необхідна.
Несподівано зателефонував ад'ютант генерала Доброзола і передав наказ: поручникови Котигорошку завтра в Чернівці не летіти, а прибути в управління «М» до пана генерала. У зв'язку зі зміною ситуації, мовляв.
— Ти не знаєш, Небославо, чого це мене Доброзол викликає і в який бік ситуація змінилася?
— Не знаю, Вишнеславе, не знаю, я ж хворію, як бачиш, — защебетала панна Кощун, хитро посміхаючись, з чого Котигорошко зрозумів, що вона все знає, але нічого не скаже.
Вранці він зібрався і поїхав в управління «М». Розмову з Яриною переніс на потім. Дізнаюсь, чого хоче Доброзол, і, виходячи з цього, побудую свою розмову з Яриною. Коханою моєю Яриною.
Генерал зустрів Котигорошка вже не так фальшиво-радісно, як попереднього разу, але тепла у його ставленні відчувалося більше.
— Я все знаю, поручнику, — хитро мружив очі генерал, — можете не розповідати. Давайте ваш рапорт, я підпишу і привітаю вас.
— Який рапорт?
Тепер надійшла черга дивуватися генералови.