Чорні колобки утворили квадрат довкола телесіянського табору і мовчки почали вбивати людей. Робили це вони фахово і за півгодини понад двісті телесиків — чоловіків, жінок, дітей — було постріляно. Трупів як таких не було, а кругом лежали шматки закривавлених тіл, бо розривні кулі розчленовували людей не згірше за якогось садиста-маніяка. Одного телесика чорні колобки залишили живим. Помічника єпископа — проповідника П'ятириба. Два колобки знайшли П'ятириба в одному наметі і привели до свого старшого, який телесиків не вбивав, а пильнував за загальним ходом операції.
— Ти хто? — спитав П'ятириба старший колобок.
— Помічник єпископа, — чесно зізнався П'ятириба.
— Слухай мене, помічнику єпископа, — урочисто промовив старший колобок, — ти залишаєшся живим, але не тому, що ти такий чемний, просто тобі пощастило. Ти маєш донести до усіх своїх телесиків, до влади, до засобів масової інформації, що ми — бригада антителесіянської дії — розпочинаємо бойові дії проти вас, сектантів єресі Телесієвої. Ми будемо вас вистрілювати, аж поки в Україні та в решті світу не залишиться жодного телесика. Той, хто хоче врятуватися, має публічно відректись, до того ж тричі, від Телесієвої єресі і висповідатися священикови істинної Законослужницької церкви. Ти мене зрозумів?
— Та зрозумів, — відповів блідий, як мертва риба, помічник єпископа.
— Ну то йди з чортом, — буркнув старшина колобків і кивнув обтягнутою чорною гумовою головою.
Через кілька днів звістка про розстріл громади телесиків облетіла весь світ і стала жахливою новиною номер один.
Начальник НКВЗ генерал-полковник Котигорошко трохи пожвавився, він викликав свого першого заступника, на якого переклав усі справи служби, генерал-хорунжого Фарболиса, і зажадав інформації про чорних колобків:
— Слухаю вас, генерале, доповідайте, хто ці колобки, за чиїм наказом сформовані, на кого працюють, яку мету своєї діяльности мають?
— Ми не маємо жодної інформації про цих колобків, крім того, що знають всі, пане генерал-полковнику, — бадьоро відрапортував генерал Фарболис, сподіваючись, що, як уже заведено, його начальник махне рукою і поплентається обідати. Але цього разу генерал Фарболис помилився. Його начальник Котигорошко, незвично блиснув очима і твердим голосом сказав:
— Що ж, генерале, на території України група неідентифікованих осіб, озброєна до того ж секретною зброєю, розстрілює мирних громадян України, а найпоінформованіша спецслужба України нічого не знає? Навіщо тоді ми хліб їмо?
Генерал Фарболис сполотнів, на його лисій, як гарбуз, голові з'явились рясні краплі поту, які він навіть не наважувався витерти.
— Так побито ж не людей, а цих телесиків, — нарешті видушив з себе Фарболис, криво посміхаючись.
— Що? — заверещав Котигрошко. Таким свого начальника Фарболис ще не бачив. — А телесики, що, не громадяни України? Податки не платять? Словом, так, — Котигорошко несподівано заспокоївся, — кажете, що жодної інформації?
— Жодної, пане генерал-полковнику, — прошепотів Фарболис.
— Тоді хто?
— Що хто, пане…
— Хто стоїть за цими колобками, — обірвав Фарболиса Котигорошко, — ТАДЕПО, поліція, ВНУ, хто?
— Можливо, армія, — процідив Фарболис.
— Чому армія? — спитав Котигорошко.
— А може, і ТАДЕПО, — завагався Фарболис.
— Та йдіть ви до дідька, генерале, — скривився Котигорошко, — краще давайте швиденько складемо план дій, аби отримати всю інформацію про цих колобків. Бо якщо ми не візьмемо їх під свій інформаційний контроль, то в Україні перестануть поважати НКВЗ, а це для нас самі знаєте чим може обернутися.
Цілий день Котигорошко зі своїми заступниками складали план дій, як їм виявити цих колобків, вкорінити в їх середовище свою агентуру, аби знати про них усе. Після закінчення наради Котигорошко затримав генерала Фарболиса і, трохи ніяково посміхаючись, сказав:
— У мене до вас особливе прохання, генерале, я би хотів, аби ви дізнались і доповіли мені суто конфідентно, де зараз перебуває одна активістка телесіянства — журналістка Ярина Савойська.
— Та сама Савойська, яка у нелегальних газетах так негарно критикує нашого шановного президента?
— Та сама, генерале, — опустив очі Котигорошко.
— Гаразд, пане генерал-полковнику! — гидко посміхнувся Фарболис і вийшов.
Котигорошко заметушився. Він почав телефонувати до своїх колеґ-силовиків. Спочатку зв'язався з міністром внутрішніх справ генералом Концентратюком. Після банальних запитань про справи, родину і те се, Котигорошко ніби знічев'я спитав колегу:
— Слухай, старий, я тут трохи хворів, відійшов від справ, а за той час з'явилися ці колобки. Поділись інформацією про них, я тобі навзаєм у пригоді стану.
— Бігме, колего, я нічого не знаю, — відповів генерал Концентратюк, — чесно кажучи, я думав, що це робота твоїх енквізиторів, тому якось предметно навіть і не цікавився цим.
Так, так, Котигорошко задумався. Потім зателефонував до начальника ТАДЕПО генерала Копитовича. Тепер він обрав іншу тактику.
— Здоров, Бухо, — фамільярно звернувся Котигорошко до генерала Копитовича, — як ся маєш?
— Здоров, Вишнеславе, — відповів уже підпилий начальник ТАДЕПО, — зайдеш на сто грам?
— Іншим разом, Бухо, — бадьорим тоном сказав Котигорошко, — я у справі. Треба скоординувати дії у справі колобків.
— Яких колобків? — здивувався Буха.
— Чорних колобків, генерале, цих самих ескадронів смерти.
— А я що до того маю? — обурився генерал Копитович. — Ні, тут я тобі не помічник. У тебе своя робота, у мене своя. Ми — чесна політична поліція, і не плутай нас до своїх хитромудрих справ. Я розумію, Вишнеславе, що це справа державна, потрібна як Церкві, так і панови президенту, але ми ж домовились: у ТАДЕПО одна сфера діяльности, у НКВЗ — інша.