— Чи не можна щось вдіяти? — спитав Котигорошко А.Г.Ріппу.
— На жаль, ні, — відповів полковник, — якщо б ми навіть якось врятували цей нещасний потяг, все одно на цьому місці щось станеться — чи літак з пасажирами впаде, чи, навпаки, якесь святкування там відбудеться.
— На залізниці? — іронічно посміхнувся Котигорошко.
— Тому я й кажу, — серйозно промовив А.Г.Ріппа, — що ми не можемо врятувати цей потяг.
Залишилося три крапки: у Кракові, під Одесою та у Володикавказі. Котигорошко із задоволенням відзначив, що на Дублін хорунжий Кроволюбів не вказав.
— Тепер треба з'ясувати, в якому з цих трьох місць є скупчення телесиків.
— Так, колего, — погодився з Котигорошком полковник А.Г.Ріппа, — тут, я гадаю, саме час задіяти твоїх енквізиторів, ви ж, я сподіваюсь, кожну, навіть найменшу телесіянську громаду на обліку тримаєте.
Котигорошко знітився. Мало не почервонів. Через свої депресії і самоізоляцію він достеменно навіть не знав, поінформована про те, на що вказує А.Г.Ріппа, його спецслужба, чи нічого вже не контролює.
— Я би не хотів користуватись послугами своїх підлеглих, — несподівано для А.Г.Ріппи сказав Котигорошко.
— Невже ти думаєш, колего?.. — здивувався А.Г.Ріппа.
— Так, є у мене такі підозри, — твердо промовив Котигорошко, — а може, магічними методами, колего?
— Можна, — посміхнувся А.Г.Ріппа, — але шпигунськими буде надійніше.
— Тоді ТАДЕПО, — сказав Котигорошко і потягнувся до телефона.
Після півгодинної розмови з нетверезим Бухою Копитовичем Котигорошко дізнався, що телесики є і в Кракові, і у Володикавказі, але невеликими групами, а ось під Одесою вони розкинули великий літній табір.
— Отже, там!.. — оголосив А.Г.Ріппа.
— Слухай, колего, — тривожно спитав Котигорошко, — це ж якщо там, під Одесою, ми не відстріляємо колобків, то вони вимордують телесиків.
— Або колобки перестріляють наших бійців, — висунув ще одну версію А.Г.Ріппа, — але кровопролиття там буде у будь-якому разі.
Котигорошко зателефонував до свого тестя, міністра мілітарних справ, і після довгої розмови про життя попросив допомоги:
подати у його, Котигорошкове, розпорядження один з куренів корпусу військ спеціяльного призначення Генерального штабу ВНУ, причому не будь-який, а саме 7-й курінь, яким командував полковник Глек, друг Котигорошка і однокурсник по Чернівецькому військовому інституту.
— Навіщо тобі, Вишнеславе? — простодушно спитав Котигорошка його любий тесть.
— Не можу я вам наразі все розповісти, тату, — драматичним голосом відповів Котигорошко, — скажу одне: йдеться про мою кар'єру.
Слово «кар'єра» для старого генерала Жовтовод-Водяника було святим, тому він погодився:
— Я дам розпорядження. Коли це краще зробити?
— Вже негайно, якомога швидше! Через годину Котигорошко зателефонував командирови 7-го куреня військ спеціяльного призначення полковнику Глеку.
— Вітаю, Вишнеславе, — радісно вигукнув Глек, — що сталося? Я відбуваю у твоє розпорядження, що…
— Слухай, Святомире, — стурбовано перебив друга Котигорошко, — я все тобі потім розповім, а тепер слухай диспозицію: приводиш курінь у повну бойову готовність, оснащення — для виконання операції найвищого ступеня важкости — бронежилети, подвійний запас боєприпасів, кодований зв'язок, завтра не пізніше дев'ятнадцятої години маєш бути під Одесою транспортними літаками. Встигнеш?
— Звичайно, Вишнеславе…
— Ще одне, Святомире, таємність має бути абсолютною… А тепер слухай деталі…
Цей телесіянський літній табір нічим не відрізнявся від інших, які все частіше з'являлись в Україні, Германії та особливо Старій Европі. Єпископ Мудромед, знаючи про небезпеку, що йшла від якихось скажених чорних колобків, звелів викопати біля кожного намету замаскований бліндаж і на ніч виставляв вартових. Сподівався, що ці заходи їх врятують. Загроза бути розшматованим розривною кулею з колобківського автомата внесла особливо непідробну і щиру вдячність у хвалу Єдиному, яку телесики возносили у колективній вранішній молитві під час щоденного підняття на щоглі телесіянського прапора: жовтого навскісного хреста з «галочкою» у верхньому трикутнику на синьому тлі.
Одного вечора до табору єпископа Мудромеда під'їхав військовий джип. Не встигли вартові дати сигнал тривоги, як з авта вийшли двоє середнього віку, але підтягнуті і молодяві військовики у камуфляжних строях і, показуючи руками, що вони без зброї, забажали поговорити з єпископом.
Через три ночі на табір єпископа Мудромеда напала бригада чорних колобків. За своєю тактикою вони взяли табір у квадрат і почали підступати до наметів. Несподівано замість беззбройних переляканих телесиків з наметів вибігли якісь військові у важких бронежилетах і сферичних шоломах, озброєні такими ж, як і в колобків, автоматами «К-7000», ручними кулеметами і Гранатометами. Колобки розгубились. Вони намагалися вступити в бій, але під шквалом щільного вогню, що скошував їхні шеренги, як коса будяки, геть розгубились — вони ж прийшли вбивати беззбройних людей, а не воювати, тому були без бронежилетів, без касок, а чорні гумові маски, що робили їх голови справді схожими на чорні колобки, були поганим захистом.
Колобки почали втікати до своїх джипів, що стояли трохи пооддаль. Але раптом з іншого боку ще з'явились озброєні люди і порозстрілювали всі колобківські автомобілі з гранатометів. Втікати колобкам не було вже куди, а за кілька хвилин — і нікому. За наказом Котигорошка, Глекові спецняки мали пильнувати, аби не вбити старшого колобка, який вирізнявся тим, що замість автомата мав у руках портативну радіостанцію і координував дії. А ось і він, лежить між двома закривавленими колобками, прикидається вбитим. Нумо, вставай!