— А де ти понабирав головорізів? — спитав Котигорошко.
— Здебільшого з ТАДЕПО, декого з ВНУ, кілька десятків з поліції.
— А з НКВЗ? — зацікавився Котигорошко.
— Нікого не взяв, — зізнався Фарболис.
— Що, у нас бракує професійних убивць? — образився Котигорошко.
— Та де там, — криво посміхнувся Фарболис, — але енквізитори занадто віддані своєму Котигорошкови.
— Крім одного! — вигукнув Котигорошко і вистрелив Фарболисови в серце.
Глек вимкнув відеокамеру і покликав начальника одеської поліції генерала Портофранка.
— Маєте ще одного клієнта для печі, не забудьте!
— О, нарешті маємо калач, — кинув начальник поліції, оглядаючи лисину вбитого Фарболиса, — а то все якісь книші.
Генерал Портофранко був справжнім одеситом. Котигорошко мобільним телефоном зв'язався з начальником поліції міста Дубліна генералом О'Маном і спитав, як справи.
— Ми взяли під охорону цих телесиків, але поки що ніхто на них не нападав.
— Можете зняти охорону, вже нема кому нападати. Генерал О'Ман усе зрозумів і привітав колегу з вдалою операцією.
З бліндажів почали вилазити перелякані телесики. Тіла вбитих уже було прибрано, лише калюжі крови і шматки мозку свідчили про те, що тут відбувалося. Єпископ Мудромед дав вказівку згорнути табір, а сам підійшов до Котигорошка:
— Я не знаю, кому маю дякувати, ваше обличчя мені видається знайомим, нагадує одного чоловіка, хоча я не назвав би його людиною. Та я не вірю, що у вас, шляхетного лицаря, і того, який є втіленням абсолютного зла, може бути щось спільне.
— Мушу вас розчарувати, — сухо сказав Котигорошко, — я саме той, який, за вашою версією, є втіленням абсолютного зла — генерал Котигорошко, начальник НКВЗ!
— Ви?! — єпископ правою рукою стиснув свій срібний нагрудний знак з емблемою телесіянства. — Ви, який стратив нашого пророка Телесія?! Чому тоді?..
— Краще нічого не запитуйте, єпископе.
— Я мав би вас проклясти до сьомого коліна за вбивство святого чоловіка Телесія, але ж ви врятували нас усіх від смерти, тому я навіть не знаю…
— І я не знаю, — буркнув Котигорошко. Єпископ, схиливши голову, пішов собі.
— Що тепер? — спитав Котигорошка Глек. — Відводити курінь на базу?
— Почекай, Святомире, — рішуче промовив Котигорошко, — треба поговорити.
Полковник Глек дав команду своїм бійцям відпочити, і вони з Котигорошком сіли у командирський джип, що разом з іншою технікою 7-го куреня прибув з Одеси. Котигорошко витягнув з кишені пласку срібну баклажку з коньяком, ковтнув, дав Глекови і, вагаючись, почав:
— Я не зовсім знаю, що робити, але з'являються у мене думки, що наш президент Вернидуб… Як би це сказати… Хоча слухай, Святомире, давай так, я зартикулював це прізвище «Вернидуб», якщо ти не готовий далі вести розмову на цю тему, то я теж припиняю, ми гарненько випиваємо, прощаємося і розходимося кожен своїм шляхом.
— Ні, Вишнеславе, мені цікава ця тема, тому продовжуй.
Вони говорили до ранку. Випили, крім срібної баклажки, ще дві пляшки коньяку, кілька літрів чаю, викурили три пачки цигарок і наступного дня 7-й курінь корпусу військ спеціяльного призначення ВНУ вирушив не на свою київську базу, а чомусь у Чернівці. Там відбулася ще одна подібна нічна розмова за участю вже полковника А.Г.Ріппи, командира Чернівецької моторизованої дивізії генерала-хорунжого Шаблезуба, ректора військового інституту старенького генерала-хорунжого Пенька і, звичайно, — полковника Глека і самого Котигорошка.
Говорили довго.
Ректор Пенько, не надто вникаючи у суть розмови, розчулено дивився на своїх колишніх вихованців, які досягли таких великих погонів (особливо Котигорошко) і тепер вирішують важливі державні справи. Проте він запевнив товариство, що всі курсанти з Чернівецького військового інституту боготворять генерала Котигорошка і підуть за ним на будь-які амбразури, особливо, коли на це благословить їх улюблений ректор.
Полковник АТ.Ріппа вже давно чекав на подібну пригоду і тепер весело поблискував очима, розуміючи, що нудьзі прийшов кінець.
Генерал Шаблезуб прямо запитав Котигорошка, що він буде з цього мати. Котигорошко пообіцяв Шаблезубови ще один тризуб на погони і командування округом в разі успіху та кулю в потилицю в разі невдачі. Генерал Шаблезуб погодився.
Наступні три дні минули в Україні спокійно.
XIX Котигорошко і Україна
У понеділок зранку Котигорошко увійшов у Верховну Раду України. Він був надзвичайно пишно вбраний: у чорному святковому генеральському строї з аксельбантами, портупеями, малиновою стрічкою через плече і червоною надрукавною пов'язкою з чорним тризубом у білому колі; високі блискучі чоботи були прикрашені золотими шпорами, а біля лівої ноги теліпалась золота, обсипана діамантами, шабля — нагорода уряду Ірану; звичайно, всі свої нагороди Котигорошко не мав змоги одягнути, бо тоді би він просто не зміг рухатись, тому на парадний мундир було пришпилено буденні орденські планки, що розмістились від лівого погона до пояса.
Разом з генерал-полковником Котигорошком у парламент увійшла сотня озброєних важкими автоматами осіб, у масках і камуфляжах з емблемами армійських спецняків. Котигорошко зійшов на трибуну, зняв свого чорного вигнутого «качкою» кашкета зі срібним тризубом і розповів панам нардепам історію смерти президента Трипільського, почуту ним від умираючого Яблуненка, а потім сказав: