Ярина, пересвідчившись, що Котигорошко справді пішов, сів у своє авто і від'їхав, замкнула двері свого кабінету і півгодини проплакала. Потім умилась, навела свій звичний макіяж, випила чарку коньяку, запалила цигарку, викликала своє авто і поїхала у друкарню.
Котигорошко збрехав Ярині — він збирався приймати телесіянство і навіть не відкидав можливості оголосити його державною релігією, але нічого такого не зробив. Аналітики спецслужб, яким він не мав підстав не довіряти, прорахувавши ситуацію, прогнозували у разі телесіянізації України зверху запеклу громадянську війну. Бо законослужництво, відлучене від державної системи, не лише не занепало, а, навпаки, набуло нових прихильників. Тож баланс релігій в Україні став таким: третина вірила в Телесія, третина дотримувалася традиційного законослужництва, третина вірила у різноманітні дрібні культи, а також — у невідомо що. Тому все залишалося так, як є…
Минали роки. Котигорошко залишився при владі. Він уже би давно відбув на спочинок, але знав, що вся державна машина України тримається на ньому одному. Варто йому піти на пенсію чи нагло вмерти, як між різними групами у вищому керівництві розпочнеться затята боротьба за владу, що може ввергнути всю країну у затяжну громадянську війну. Єдиного спадкоємця, якому можна було би передати країну з рук у руки, Котигорошко не виховав і навіть прийнятних кандидатур не бачив, тому мусив сам, знемагаючи від втоми, правити Україною. На випадок своєї раптової смерти він уклав заповіт, у якому передбачав модель колективного управління Україною, проте це було актом відчаю, бо він добре знав, що з того нічого не вийде.
Смерть до Котигорошка не приходила. Йому минуло вже вісімдесят років, вище керівництво держави й надалі тримало його при владі як запоруку певної стабільности, як живого запобіжника від міжусобної війни. Кого-кого, а самих себе генерали і міністри добре знали і не мали сумніву, що як лише не стане Котигорошка, кожен з них зробить спробу якнайшвидше вчепитись у горлянку своєму ближньому. Тому Котигорошка берегли, не обтяжували державними справами, лікували методами народної медицини і майже не випускали в люди. Котигорошко же мріяв про смерть. Тим більше, що майже усі, кого він любив, уже померли.
Спочатку — Ярина. Вона виснажила себе надмірною працею і померла просто на своєму робочому місці, підписуючи у світ чергове число «Кам'яного духу».
Того ж року — Небослава. Останнім часом вона хворіла печінкою і нарешті відмучилась.
Потім — син Ярополк. Він заразився якоюсь нечуваною хворобою, що вражає імунну систему. Довго не карався.
Залишилася лише Котигорошкова донька — Ярослава, але вона категорично не признавалась до батька. А потім взагалі виїхала з України. Після смерти Ярини Ярослава стала головним редактором телесіянського журналу «Кам'яний дух» і перенесла редакцію у Багдад. Бо саме там набирала сили нова хвиля суспільного захоплення вченням Телесія. Після того, як телесіянство стало державною релігією у країнах Старої і Нової Европи і вичерпало свій ресурс розвитку в Україні, почалися розмови про кризу цієї релігії. Та саме на тлі таких настроїв несподівано стався вибух інтересу до телесіянства в Ірані, Турані, Китаї, Індії і особливо — у Арабії. У ті країни перебралися найавторитетніші адепти-телесики, серед яких — відома журналістка Ярослава Кощун.
Котигорошко у нападі ревнощів надумав піти війною на Арабію. Просто так, аби не забували, хто у Евразії господар. Він викликав до себе начальника Генерального штабу ВНУ і зажадав через тиждень принести план окупації Арабії під приводом відновлення суверенітету над споконвічно українськими містами — Царгородом, Олександрією і Дамаском. Начальник штабу мовчки вийшов. А через півгодини у Котигорошків кабінет увійшов увесь ареопаг, тобто члени Державної Колегії, міністри-силовики, генерали й олігархи — ті, хто реально управляв тією країною.
Вони довго і терпляче відмовляли Котигорошка від намірів розпочати нову колоніяльну війну. Мовляв, нема в Україні наразі таких ресурсів, аби вести тривалу затяжну війну, на чужій території до того ж.
— Чому нема ресурсів? — запитував Котигорошко своїх олігархів.
— Чому війна має бути затяжною? — допитувався він своїх генералів.
— Чому Царгород і Олександрія — це чужа територія? — цікавився він у своїх ідеологів-геополітиків.
Ті говорили з ним, як з малою дитиною. Торгувались. Врешті зійшлися на тому, що замість виправи на арабів вони влаштують Грандіозний парад-мітинг. Для народу і президента! Приводом можна оголосити, ну, скажімо, річницю від отримання паном генерал-президентом Котигорошком офіцерських погонів, себто першого старшинського звання — чотар ВНУ.
— Але ж дата некругла! — вигукнув Котигорошко, щось порахувавши про себе.
— Та хто то вже пам'ятає, — заспокоїв Котигорошка ареопаг.
— Це як? — здивувався Котигорошко.
— А так, пане генерал-президенте, — посміхнувся ареопаг, — оголосимо, що це шістдесятилітній ювілей і все!
— Але ж… — завагався Котигорошко.
— Зате який парад буде! — мрійливо забубонів ареопаг. — Уявіть собі, пане генерал-президенте: ви у святковому білому строї…
— Чорному, — вередливо втрутився Котигорошко.
— Хай чорному, — погодився ареопаг, — але з білим обкантуванням, отож ви у парадній уніформі з усіма орденами-медалями…
— Вони не поміщаються, — знову перебив Котигорошко.
— Що? — не зрозумів ареопаг.
— Ордени-медалі не поміщаються, — пояснив Котигорошко, — навіть якби ними обшпилити весь одяг з картузом і черевиками включно, то все одно це буде лише незначна частка моїх нагород.
— А ми облаштуємо стенди, — знайшовся ареопаг, — багато стендів з вашими орденами-медалями розмістимо на трибуні Монумента Незалежности, а на їх тлі — ви! Хрещатиком пройдуть, карбуючи крок, елітні підрозділи армії і ТАДЕПО, а затим на майдані збереться вдягнений нарід український, не весь, звичайно, а кращі його представники, ви виголошуєте перед збираницею коротку, але полум'яну промову, обрані слухають, а потім розходяться Україною, доносячи до народу благу вість…