Після цієї великої перемоги над морськими розбійниками Котигорошка було визнано героєм. Уряд України нагородив його дивним орденом — Бронзовим Хрестом Майбутнього із Золотими Тризубами, Рубіновими Півмісяцями і Срібними Зірками. Незважаючи на таку пишну назву, цей орден був зовсім невеличким за розміром, проте виглядав, як абсолютний шедевр ювелірного мистецтва. Носився він на шиї поверх краватки і давав його власникови гарантію, що в майбутньому Україна його ніколи не забуде яко ж одного із фундаторів того майбутнього. Логіка авторів цього ордена була така: кавалер Хреста Майбутнього настільки великий герой, що осягнути і поцінувати його зможуть лише вдячні нащадки.
Військове міністерство достроково присвоїло Котигорошкови наступний військовий чин — хорунжий і пообіцяло підняти грошове утримання.
Не стали осторонь вшанування героя і сусіди по Каспію, які чимало натерпілися від морських розбійників. Уряд Ірану нагородив Котигорошка іменною зброєю — золотою шаблею з діамантами, а уряд Турану — орденом Крилатого Коня. Одночасно з цим трапилася невелика прикрість: імператор Турану Ірза XXVIII виявив бажання сам повісити нагороду на шию героя і запросив хорунжого Котигорошка на флагман туранського флоту — крейсер «Кумис». Коли Котигорошко з орденом на шиї, добре почастований імператором, спускався трапом з крейсера у катер, він посковзнувся і впав. Але так невдало, що зламав собі ключицю.
У штабі Кавказького військового округу вирішили, що не годиться героєви України падати просто так, як п'яний вуйко з фіри, тому було оголошено, що хорунжого Котигорошка поранено при захопленні піратського авіаносця. А для більшої правдоподібности Котигорошка було відправлено у Центральний шпиталь при Генеральному штабі ВНУ. У Київ.
III Отруєння славою
Київ журналістський працював з Героєм. Котигорошко, за леґендою — поранений у боях Герой Нації, змушений був лежати в елітному військовому шпиталі і по десятку разів денно приймати різноманітних візитерів.
Його відвідувало найвище українське генеральство на чолі з чотиризубним Жовтовод-Водяником, секретарі ЦК Пан-української партії, різноманітні делегації — від профспілки повій до Союзу літніх цнотливиць, від юних пластунів до ветеранів ще Першого Гольфстрімського походу, від професорів окультних наук до самого Патріярха Помісної Всеукраїнської Законослужницької Церкви з найвищими ієрархами. Усе це дбайливо фіксували журналісти державних телеканалів. радіостанцій та газет. Після того, як Котигорошко дав величезне (на дві шпальти) інтерв'ю головному редакторови органу цека — газеті «Народний каламар», настала черга недержавної журналістики. Почали приходити якісь легковажно вбрані (без піджаків, без вишиванок, а натомість у футболках і синіх генуезьких штанах з мідними заклепками) люди і ставили такі ж несерйозні запитання.
— Чи жонатий пан хорунжий і герой Котигорошко?
— Ні, ще не жонатий, бо ще молодий.
— А скільки вам років, що ви такий молодий?
— Ще навіть двадцяти чотирьох нема.
— А, то ми вам знайдемо наречену. Чи не хотіли би познайомитися з Русалкою Дніпровою?
— З русалкою, а… а… як?
— Це титул першої красуні Києва, герою ви наш, — Русалка Дніпровая.
— Чи є у пана хорунжого-героя родина?
— Є, звичайно. Батько — землевласник, має велику ферму неподалік Чернівців, є також мама, сестра і шестеро братів.
— А чи не вирощує ваш батько на своїх ланах горох? Тріснути його в золотий зуб, подумав Котигорошко, дивлячись на кругле лице з неохайними вусиками журналіста з авторучкою, який спитав про горох, чи, може, краще — графином об лисіючу голову.
— З гороху мій батько має основний зиск, бо, крім іншого, володіє лінією з консервування зеленого горошку.
— А чи не виробництва вашого батька консерви із зеленим горошком імпортують імператор Китаю та президент Гелії?
— Атож. Мало того, мій батько є офіційним постачальником зеленого горошку до столу самого президента України.
— Ух ти!
Круглолиций із золотим зубом здивовано витріщився на Котигорошка, він мав намір так дошкульно-дотепно (ну так, як він це вміє) підколоти цього самозакоханого героя, а воно, дивись, як є. Виходить, що цей хлопчина в офіцерських погонах досить-таки небідний. Треба міняти психологію, бо тут пахне грішми.
— Пане Котигорошку, — із золотим зубом пхав під Котигорошкові очі розкішну візитку, — я хочу вам відрекомендуватися як автор найцікавішого запитання, ну про зелений горошок, я головний редактор газети «Шість тисяч відсотків» Малинобур Сертифікатенко, маю ідею, яка вас, без сумніву, зацікавить.
— Не слухайте його, пане полковнику, — бризнув слиною бородатий журналіст у завеликих штанях, — він бреше!
Із золотим зубом не образився на колегу, а весело засміявся, далі пхав до Котигорошкового рота свою візитку.
— Гаразд, пане Малиненку, — здався Котигорошко, — прийдіть завтра пополудні, а зараз я мушу приділити увагу вашим колєжанкам.
На Котигорошка накинулися журналістки. Його знімали телекамери, під ніс пхали диктофони, знимкували фотографи, аж поки йому не стало зле. Радше так здалося ревнивій медсестрі, яка оголосила про це журналістам і заходилася виганяти їх з персональної палати героя. Герой же давно виділив із журналістського натовпу одну особу — серйозну зосереджену дівчину і непомітно подав їй знак, мовляв, запишись. Після того, як вони разом з Котигорошком подолали затятий опір медсестри, журналістка сіла біля його ліжка на стільчик. Потім дала команду своєму оператору поки що не знімати і відрекомендувалась: