Я розплющив очі і через дірку в стрісі побачив знайому зірку. Небо довкола неї стрімко блякло. Час вставати — сьогоднішній день мав бути важким.
Вибрів на двір і подався до колоди. Вода була — ну дяка й на тім. Очевидячки Пси нарешті втямили, що таке порядок. Хоча... Ну звісно ж. Води вчора натягав я сам.
- Ранок добрий, Котяро! - гарикнули одночасно два веселих голоси за спиною. Вовчурі. А хто ж іще. Задоволені, веселі. Нагулялися.
- Знову до містечка бігали, - сказав я суворо, - ви дограєтесь.
- Та нічого не буде, - здається це Білун, - ми ж обережні...
Подібні розмови у нас вже стали ритуалом. Я, яко помічник навчителя, мусив сварити підлеглих, а бойові Вовки доводити бойовитість. В тому числі й у ліжках містечкових красунь.
- От народить якась вовкулаку, - продовжував я суворо, - і нас спалять тут. Разом з Псарнею і Псами. Прийдуть міщани з вилами — не одіб'ємося ж.
- Міщани боягузи, - підпрягся другий з братчиків, Сіроманець, - вони побіжать до волхва, або до відьми. За порятунком. А на нас ніхто не подумає навіть — ті людці перевертня на око не відрізнять.
Я закотив очі і пирхнув. Вовчурі загиготіли.
- Тим більше, Котяро, - сказав Білун, - ми мабуть підемо звідсіля. І так другий рік на одному місці. Нудно.
Я знав, що це трапиться, але все одно несподіванка. Неприємна.
- Могли б і попередити, - закинув.
- Ну, не те щоб ми вирушили сьогодні, або завтра, - сказав Сіроманець заспокійливо, - ми ж оце і попереджаємо. Щоб ти міг найняти когось у поміч. Людоті то байдуже — ледащо господар твій. Ми ж бачимо, що ти сам Псарню тягнеш, а пан навчитель на лаві спить.
- За його батька краще було, - мовив я не покрививши душею. Старий Гордята Собакевич пішов до предків минулого літа. Часом він вживав дрюка замість доброго слова, але справи вів твердою рукою. Ну і боєць був визначний — син йому навіть у напарники не годився. Мабуть тому старий і ганяв мене дрюком — знав, що все це кишло ляже на мої плечі.
- Йдіть, краще тирло приготуйте, - сказав я, - має приїхати велике паньство. Хтось брехав, що навіть князівна...
Вовки тут таки здиміли. Тільки б вони не втратили бойового шалу, всю ніч прогуцикавши в ліжку з дівками. І зацікавити їх можна було лише дівчиною, нехай навіть вони на неї тільки подивляться звіддалік. Та великого паньства я не очікував. В Лучеську є своя, незгірша Псарня, колись ми з Гордятою їздили туди подивитись. Це, власне кажучи, трохи не єдиний раз, як старий брав мене з собою. Я давно помітив, що навчитель волів тримати мене у Тасьмі.
Ну й паньство зі стольного граду звісно ж обирало охоронців у Лучеську. Хоча наші Пси були незгірші, Зграї Рудь і Зграї Чорнухи, вірні й злі одночасно. Деяких навіть додатково пятнувати не треба було — самі привязувалися так, що не відженеш. Обидві Зграї давно вели справи з навчителевим родом - хтось з Собакевичів неодмінно ставав навчителем Псів. Але вигас рід — з усіх них зостався нині лише лежень Людота. Тому й веде потиху справи Псарні безрідний підкидьок Котяра. Себто я.
Гордята на всі мої питання щодо роду мого лише бурчав щось незрозуміле. Людота взагалі дивився згори вниз, наче я у них курку вкрав, та я у нього й не питав нічого. Власне, я знав, чого господарі поглядають скоса — я не просто був безрідним підкидьком, я ще й Печатку на собі мав.
Нічого страшного на перший погляд в Печатці не було. Просто я мав в правому вусі намертво запаяну сережку з ледь помітним візерунком. Не золоту і не срібну. І уваги до себе не притягувала вона — доки не бачив це хтось з людей відаючих.
Підлітком я хотів її зняти, розрізавши мочку вуха. Чимось вона мені муляла — і чим старшим я ставав, дедалі більше. На щастя чи на нещастя Гордята прилапав мене на цьому, вибив як цуценя, а тоді відвів до волхва, котрий проживав на Перуновому капищі, у Чорноліссі, що за Тасьмою-рікою.
Старий чародій пояснив мені, що Печатка при спробі зняти її, мене уб'є. А якщо ні — то я про це пожалкую. Або пожалкують всі довкола. Печатки ці накладають від бажання зла, але часом й від бажання втримати якусь істоту від зла, коли її чомусь не можна убити. Він, чародій, на світі довго живе, але з закляттям такої міці зіткнувся вперше. Він не може мені помогти. Зняти сережку може той, хто її вдягнув... або родима відьма, вони часом йдуть на таке, бо не мають в дусі своєму ні заборон ні заборола від подібних дій. І взагалі, безпечніше мені з Печаткою. Принаймні, доки не стану дорослим.
І ось я уже дорослий, принаймні вважаю себе дорослим. Дитиною себе бо ніколи не пам'ятав. Коли думати починав про те, що було зі мною до Псарні і Собакевичів, ніби чорне провалля розверзалося у голові. А підкинуто мене було не немовлям — знайомий торговець, у якого ми закупляли харчі, якось оповів, що вперше побачив мене у Собакевичів трохи не підлітком. Хіба що вони тримали мене малим під замком — але для чого? До речі, від цих думок у мене завжди починало боліти у скронях.