Ніби й Великдень був нещодавно, а спека вже була як у червеці. Зняв я й жупан, повісив його на друге плече і вельми зрадів, коли звернув на знайому лісову стежку. Цього лісу я не боявся — якщо тут жили Душі, то добрі. Ніхто не бачив тут ні нави блукаючої, ні злих водяниць, вода в джерельцях і озерцях була чистою мов сльозина, а в шереху дерев чувся спів. Щоправда сокирою тут махати довколишні селяни все одно остерігалися, а буде потрібно було дерево на будівництво, приводили жрицю Лелі з Тасьми, щоб та визначила, в якому дереві вже нема Душі, а отже його можна рубати.
Тільки подумав я оце — і трохи не вперся носом у вбите дерево, зламаний молоденький дубок. В ньому зараз вмирала Душа, гірко і з гідністю, неначе поранений воїн відходив у позасвіття, не чіпляючись за життя.
Старий Перунич за таку наругу над священим деревом міг прикінчити людину незгірш за лісовця. Тільки кому таке могло прийти до голови — ламати дубки в кільканадцяти кроках від Перунова капища... Я про всяк випадок взувся, перехопив палицю зручніше і рвонув вперед.
Віщий лежав навзнак, впоперек стежки. З мечем у руці... Видимих пошкоджень на ньому не видно було. Я опустився поруч, і обережно доторкнувся до тіла... Воно було ще теплим. Але старий не дихав уже. Рана була на скроні під волоссям. Невелика — ніби чоловіка вдарили чимось важким навідліг.
Якби на мені була шерсть... Та яка там шерсть — у мене волосся стало сторч. По перше я боявся, що убивця десь неподалік. По друге чоловік цей наважився на вбивство волхва, що було річчю нечуваною
Ні, я не сказав би, що в нашому закутку поміж Тасьмою, Вергуничами і Громовицями народ святий та божий. І злодії у нас промишляють, і коней часом зводять, і відьмують на зле... Опісля кімрської війни ще й розбишакували на Чорному Шляху. Більше того — два роки тому троє дурнів наважилися пограбувати храм Мітри, що у Вергуничах, але жрець, чи й не родич нашого Тура з Тасьми, збив злодюг на квасне яблуко турячим рогом, звуком якого скликав вірних до молитви, і віддав Княжій Варті до рук. Коли суддя копний поцікавився у бранців, що у них було в голові, коли вони лізли до храму, святотатці дружно відповіли — думали, мовляв, що Божество з далекого Турану не скоро похопиться свого майна, і вони встигнуть винести ноги.
Але те, що сталося нині, взагалі не вкладалося докупи. По перше у старого і майна-то не було, окрім меча в потертих піхвах, які нині валялися трохи віддалік, а по друге — хто зміг підійти з лихою метою до нього навіть не на довжину клинка, а впритул...
І раптом я відчув спиною чийсь погляд.
Тут уже мені стало зовсім не до жартів. Ще б трохи, і я зганьбив би себе, незгірш за псоглавця-малолітку. Став поволі обертатися, щохвилини очікуючи або ножа в спину, або стріли, або й чогось гіршого.
Позаду не було нікого. Тільки на зламаному дубкові сидів здоровенний крук зловісного виду і хижо на мене поглядав.
- А ну киш!- рявкнув я отямившись, - розвелося лихої сили!
Крук не ворухнувся. Я плюнув в його бік, згадавши всує Мора і Марену, і почав лихоманково обмислювати, що робити далі. Вбитого належало б віднести до його хижки, щоб отака зараза, як цей крук не зачепила тіло, а самому збігати до найближчої весі і сповістити людей. Які і прибити мене можуть за лихі вісті — всі бо знають, що осквернення капища, а тим паче вбивство жерця а чи волхва віщує глад, мор і неврожаї на кілька літ вперед. Але йти потрібно було — не залишати ж старого без належного поховання.
Крук тим часом розправив крила і змив у небо. Я зітхнув з полегшенням. Вийняв меча з мертвих пальців вбитого, заховав клинок у піхви і повісив за спину. Тоді підняв мерця на руки. Не таким вже він був і важким — траплялося мені і важчі тягарі підіймати на заняттях з Псами. І рушив до хижки, не озираючись, хоча дуже кортіло.
Капище, наскільки я зміг угледіти краєм ока, начебто пошкоджене не було. На жертовнику перед Образом ще курився димок. Тиша і спокій. Ось і хатинка. Порожня, хвала Богам. Я обережно поклав тіло на послання з ведмежої шкури і тільки зараз відчув, як делькотять у мене ноги від напруги і страху.
Світло, що падало через волокове віконце, ледь розсіювало натівтемряву. Старий Перунич — я раптом втямив, що не знаю його імені — жив скромно, як то і личить волхву-відлюднику. Постіль зі шкур на дощаному ложі, саморобний столик, такий же стілець... Поличка з череп'яним посудом, там же вирізана з дерева ложка, шматок сала в чистій полотнинці, мішечки з крупами — чиїсь приношення напевне. На стіні — лук і стріли, новітньої зброї старий не терпів. І ще один меч, а також мисливський ніж. І — на деревляній грядці біла вберя з витворним гаптуванням. Для жертвопринесень. Вона, ця вберя, та ще, може, зброя, були єдиними, на що могло б впасти око розбійника. Щось його злякало? Чи то був не грабіжник? Домове вогнище було холодним і вичищеним — задля весняного тепла.