Ходімо, - мовив до мене Деревій. Чесно кажучи ступати до річки мені не хотілося, але залишатися тут на березі з цим дивакуватим старим не хотілося ще більше. Осколича он давно вже мов вітром здуло.
Деревій прокреслив лезом клинка на воді якісь знаки і ступив у неї, абсолютно не лякаючись. Я побрів за ним, метикуючи, що він задумав. Арі хлюпав позаду.
У сідів а чи альвів, як я колись читав у мудрих книгах, була погана звичка ніколи і нічого не пояснювати. Тепер я в цьому переконався. Ну, гаразд, Деревій сподівався здолати чародія мечем, який знищує чари. А далі... цьому Ростиславу я б не довірив і кошеняти, не те що дитину, навіть якщо вона крівцю вживає замість материного молока. І старий хрін зібрався одружитися з Богданою... З десятиліткою. Як ми виберемося з острова? Куди поділася відьма? Я вже не був певен, що це пані Тернина — може якась мольфарка з місцевих, що вирішила ризикнути...Ох Боже мій Хорсе, оце я вклепався.
Коли ми ступили на берег я зітхнув з полегшенням. Соромно зізнатися, але я боявся води. Як кіт...гги. Про всяк випадок я приготував меча. Чародії смертні і доля Лісса є тому доказом. До того ж їхні чари розраховані на людей, а не на перевертнів. Ну, якщо не навмисне приготовані, як ота моя сережка.
Хатинка на острові була тимчасовим пристановиськом плотогонів, а тому мала вигляд занедбаної і покинутої. Ми обережно зайшли досередини.Всередині не було нікого Стояв грубо збитий стіл, два ослінчика... Ліжко не ліжко,але щось схоже на нари, де лежала купа якогось ганчір'я. І нікого. Ні чародія, ні відьми... Нікогіснько.
Я обережно підійшов до ліжка. Там, в купі лахміття лежала дівчинка, вбрана в довгу вовняну сукню. Дитина як дитина, хіба що дуже бліда. Вона чи то спала, чи то була приспана. Арі жалібно заскавчав. Він побоювався упирів і свого часу недолюблював Ратшу. Деревій тинявся коміркою з кутка в куток, час від часу роблячи клинком якісь порухи,ніби малював щось в повітрі. Зрештою намацав щось .... Провів мечем у повітрі ще раз...
Просто переді мною розчахнулися двері. В цій халупі були невидимі дверцята, за якими чаївся наче льох, або підземний перехід. В дверях... от несподіванка... стояла пані Тернина. Червця не було, з чого я зробив висновок, що зустрічі з моєю пані він не пережив. От лиха сила, а я то сподівався вчепитися йому в горлянку. Пані Тернина була якась аж зелена з виду, і я раптом згадав, що вона ж...рекомо померла.
Ну чого витріщилися, - сказала вона хрипко, - ви б ще довше длялися. Ще б трохи — і я не вийшла б звідтіля.
Деревій ледь усміхнувся і ця усмішка мені не сподобалася.
Але ж ми прибули і вчасно, - сказав він, - тепер потрібно вибиратися з острова. На березі Ростислав з гриднями. Їх небагато, але .... Ну й малу ми не перенесемо через воду.
Виберемося, - сказала пані Тернина. Я не пізнавав її голосу, настільки він змінився.. Тут є вихід... Не цей — вона кивнула на яму, - інший... Дай мені меча..
Деревій похитав головою.
Я й сам в стані зробити те, що ви хочете.
Відьма злобно зиркнула на нього але мовчки показала на двері. Деревій тут таки почав креслити на них якісь знаки, що, засвітившися, осипалися попелом. Зрештою, перед нами відкрився перехід, схожий на той, в який ми ото полізли вперше — Мати моя Лада, як же це було давно... А всього ж лише кілька днів проминуло.
Ярополче, - сказав Деревій, - візьми дівчинку...
А якщо вона прокинеться? - спитав я резонно, - може ти б її і ніс, лісовцю, бо ти несмачний, а я хтозна.
Мені потрібні вільні руки, - озвався Деревій спокійно, - не бійся, це лише дитина.
Потішив... Зрештою я дівчинку таки взяв, і ми рушили в перехід слідком за пані Терниною. Дурнем не бувши, я втямив, що це саме той прохід, яким Червець проник до Гнізда. Іти було дуже важко — ніби ступаєш проти вітру. Але ні залізних драконів, ні ще якоїсь лихої сили, хвала Богам, не траплялося.
Мала у мене на руках не ворушилася і не дихала. Я то знав, що вона мертва і так воно і мусить бути, а все одно було страшнувато. Раптом прокинеться і захоче поснідати... І вчепиться в горлянку нерозумному Котярі. На кий біс я взагалі зв'язався з цим кодлом... Жив би собі у Волинані, відкрив би Школу Псів... Зараз напевне це знову дозволено. Ні, понесло ж... А потім ще доведеться повертатися до Оріани....Князем. Ну який з мене князь..
Втім, на щастя довго жаліти себе мені не довелося. Ми вивалилися на замкове подвір'я, переповнене готовими до бою упирями. У Арі аж шерсть дибки стала. Пан Роук, який кермував оцим збіговиськом, коли побачив дівчинку трохи на кажана не перетворився від надміру почуттів. Ох, якби це не була його донечка...Цікаво було б побачити матусю.