Я зітхнув і прикрив лице старого полотняним рушничком, який віднайшов біля посуду. Більшого я для нього не міг зробити. Відчував, що сльози спливають мені по щоках — соромно зізнатися, але оплакував я не стільки чоловіка, котрий помер з мечем у руці, а отже вже ступив у Перунові чертоги, а свою надію на добру пораду і вказівки куди мені йти і що робити.
Коли в хатині рипнули двері, я аж підскочив, лихоманково шукаючи свого дрюка і зовсім забувши про меч за спиною. І добре, що я не смикнувся за ним.
В дверях стояла відьма.
Власне кажучи, спершу я побачив тінь... Тінь жінки у вбері з довгими рукавами. Тінь змахнула ними. Раз... Двічі... Поки не стало видаватися, що рукавів тих принаймні вісім, а отже і рук. По хижі потягло холодом. Я відступив до ложа, ніби мимоволі шукав захисту у мерця.
Тінь кружляла і вихилялась, поволі підступаючи до мене. Холод огортав ноги, повз вище, підбираючись до серця. І тут з-за моєї спини почувся тихий, але виразний шепіт:
- Це не він...
В заледенілому від жаху розумі ворухнулася думка, що я помилився, і старий волхв таки живий. Нелюдський голос з чорного вихору озвався трохи не зойком:
- Хто, Бориславе? Назви убивцю.
- Ліссс, - прошепотіло ззаду. І щось таке було в цьому шепоті, що я сповз на земляну підлогу хижки, не в силах ні стояти, ні тікати.
А коли крізь волокове віконце протиснувся здоровезний крук і вереснув трохи не по людськи, свідомість остаточно покинула мене.
- Ну чого розлігся? Підіймайся.
Жінка стояла наді мною. Звичайна собі пані в шляхетській одежі для подорожей. Сірий кунтушик, що цнотливо закривав стегна трохи не до коліна, сорочка під горло, вовняні штани, чобітки... Все це я роздивлявся знизу догори, поволі переводячи погляд від однієї деталі одягу до іншої. Може тому, що жахався одразу глянути на лице.
Але лице під круглою шапочкою з синього оксамиту було втомленим і не дуже гарним лицем пані років тридцяти. Може більше або менше — не міг я визначати жіночий вік.
- Здоровий хлоп, зомлів як пещена міщаночка, - сказала пані аж ніяк не жалісливо, - вставай і ходи на повітря.
Я мовчки відповз від ложа, і обережно озирнувся. Тіло лежало так, як я його поклав. Лице небіжчика було закрите полотниною. Хвала Богам, я б не зміг поглянути на нього. Встав, вчепившись за стільця, і похилитав повз жінку до дверей.
Хоч мені здавалося, що зараз має бути вже принаймні вечір, сонце все ще стояло високо. Я відітхнув і втер чоло. Хотілося пити. І ще кудись. Я знав, що у старого, віддалік від капища є городець, а біля нього джерельце. Відхідок же знаходився з іншого боку, і звідти, до речі, можна було чкурнути подалі від цього всього.
Пані вийшла слідом за мною і окинула мене поглядом судді копного на виїзному засіданні.
- Іди, куди зібрався, - мовила, - але не здумай втекти, ти мені потрібен. Вран простежить.
Я не одразу втямив кого вона має на увазі, аж доки не почув огидне каркання крука. Тьху, Мор забери кляту птаху... Вран... Щоб тобі пропасти.
Під наглядом гидкущої птахи я відвідав спершу те місце, куди й князі ходять пішки, а тоді доплентався до джерельця, вмився і сяк так привів до ладу одяг і волосся. Потім почвалав назад, а що мені залишалося. Вран, щоб йому народитися вдруге гадюкою, летів просто наді мною і загрозливо каркав, коли я намагався збочити.
Жінка очікувала на мене на невеличкій лаві біля хатини. Звідси було добре видно і капище, і Образ, а ввечері,напевне, як сонце хилиться за дерева. Після життя, сповненого битв і тривог, добре було тут жити в спокої, позбувшись клопотів храмової служби, тривог за дорослих вже дітей, військових походів, в яких жерці Перунові завше приймали участь... Напевне Віщого Борислава... По моїй спині пробіг холодок, коли я згадав, як почув це ім'я, так от напевне його віднайшов якийсь давній ворог. І нема чого мене в це втягувати, я не вбивця.
- Ти не вбивця, - мовила жінка, і вказала мені на лаву поруч з нею, - але я трохи не прикінчила тебе. Сідай. Як ти тут опинився... юначе? Судячи з твоєї палиці, ти навчитель псоглавців...
Палиця моя, з вирізаною на ній головою пса стояла тут таки, притулена до лави. Поруч — Бориславів меч.
Колишній навчитель, - сказав я потульно, - пішов від хазяїна. Платив мало, бо жадібний був, мов тасьминський мірошник. Від нього всі помічники розбіглися — я протримався найдовше.
- Як звешся?
- Котяра... Тобто Найден.
- Безбатченко? - продовжувала пані допит, - а по матері?