- Знайда я.
Пані хмикнула.
- Знайшли тебе уже з цією прикрасою?
Я мимоволі торкнувся вуха. Сережка, на мій подив, була теплою. Майже гарячою.
- Не знаю, пані, не маю спогадів про ті часи. Господар же мій про це нічого не оповідав.
- А до волхва чого йшов?
- Поради прохати. Щодо того як жити далі... Ну і про цю сережку. Знаючі люди говорять, що заклята вона.
Пані знову кивнула головою.
- Гаразд. Ходімо до селища, сповістимо погані новини.
Ясна річ, що суперечити я навіть не подумав.
В Лисянах, найближчій від капища весі, я подумав, що маю бути вдячним Богам за те, що зустрів відьму, і саме вона сповістила людність про те, що сталося. Жінки дружно заголосили, на обличчях чоловіків малювався страх... Я тримався у відьми за спиною, а тому на мене особливо не звертали уваги. Вона одразу ж звеліла послати звістку на велике капище в Гориславичі, і молодий селянин сів охляп на коня і потрюхикав запилюженим шляхом. Я прикинув, що повернеться він з Перуничами аж ранком і тому обавлявся, що нам доведеться ночувати в хижі, поруч з мерцем. Відьма видимо вагалася, але не тому, що боялася небіжчиків — швилше небіжчики мали її боятися. Я здогадувався, хто вона є, і тому сидів тихо, мов миша під мітлою.
Зрештою пані віддала якусь команду Врану, і погана птиця відлетіла - напевне стежити за хижею. А сама наказала сільському старшині відвести нам місце для ночівлі.
Сільце було невеличке, і не мало навіть корчми або шинку. Старшина, сумний і стривожений вусань, відвів нас до прихатня власної хати, де заплакані дівчата вже стелили ліжко — чогось одне на двох. Поки тривала уся ця товкотнеча, вечір настав якось непомітно, я я відчув, що втомився як один з моїх Псів опісля цілоденного навчання.
Жінка сіла на край ліжка і втомлено почала роззуватися. Дівчата, певне доньки старшини, вже випарувалися. Я стовбичив біля дверей.
- Сядь, - жінка ляснула рукою по ложу, - не стій, наче стовп придорожній.
Я обережно сів.
- Ти, Котяро, я бачу, розумієш, хто я, - сказала пані лагідно, - і не дуже вражений.
- У мого господаря, - мовив я, - багацько книг було, чародіям, відьмам і чаклунству присвячених. Не знаю, для чого він тримав їх вдома — ніколи я не бачив, щоб він їх читав. Чародієм він не був, це точно. Звичайний собі навчитель Псів. Ну а я прочитав те все, бо сережка же... Дякувати звісно мушу добродію своєму Гордяті, бо він окрім всього іншого, мене й грамоти навчив.
- Напевне твій господар придбав ці книги через твою сережку, - кивнула пані головою, - мабуть хотів дізнатися, або як її з тебе зняти, або наскільки ти небезпечний... Гаразд. Отже, такі як я тебе не лякають?
- Лякають, - мовив я чесно, - ще й як...
- Але тобі потрібна служба.
- Звісна річ, пані, я оце й хотів дібратися до Лучеська, або хоча б...
Пані посунулася в кут ложа і підклала собі під спину набиту пером подушку.
- Ти маєш знати, - заговорила вона з легким усміхом, - що Родимі мандрують завжди з чоловіком. З супутником. Бо деякі закляття вимагають часу й напруги сил, і потрібно, щоб в цю хвилину хтось прикривав спину своєї пані. Зазвичай ми обираємо воїнів. Воїн може стати другом. Або просто супутником. Сподіваюся, ти втямив, чому нам постелили на одному ложі?
- Я... е...
Не те щоб я був таким уже цнотливим, але відчув, що червонію. Щоправда, з іншого приводу, який могла б уявити собі відьма. Десь з рік тому Вовчурі під час чергового походу до Тасьми домовилися з одною вдовичкою, щоб та позбавила мене невинності. Вдовичка погодилась охоче з огляду на те, що я вважався поміж тасьминським жіноцтвом гарним хлопцем. Але у мене нічого не вийшло, незважаючи на всі старання молодиці, яка була досить привабливою, хоч і не юною. Опісля тої ганьби я ніколи не погоджувався на умовляння братів-вовків спробувати ще раз. Не міг забути гидливий погляд тієї, котра мала стати моєю першою жінкою.
- Ти е... - передражнила мене пані, - можеш не оповідати. Спробував, але не зміг. І не зможеш... поки що. Ні, з тобою все гаразд — це закляття. Позбудешся сережки — будеш спроможним кохатись. Я пропоную тобі ось що... Другом ти бути не зможеш, але я нині не в тому стані, щоб перебирати. Мені потрібен супутник, і я пропоную тобі службу. Робота не дуже важка — будеш довіреним слугою. А я — цікавості задля — спробую якось зняти з тебе оце ось. Тільки не одразу — зараз мені ніколи з цим возитись. А коли прибудемо на місце. Ну то як?
- Я... е...
Відьма спостерігала за мною з легким усміхом. Я лихоманково мислив. Звісна річ, служба у князя-воєводи була більш почесною, але Боги лише відають, задля чого він вирішив про мене подбати. Тут же все просто — Родимій потрібен супутник. Ніяких загадок і таємниць. Та ще й переспектива позбутися закляття.