- Ти, - спитала жінка, - зрозумів, хто моя покровителька з поміж Вишніх?
- Марена, - вимовив я, - пострах живого, повелителька мертвих.
- Зомлівати не будеш більше, коли почуєш голос мерця?
- Я... е...
- Тобі чи мову одібрало? - сказала відьма, але не сердито а насмішкувато, - погоджуйся, дурнику. Цікаво, хто ти насправді. Не людина, це одразу відчутно. Або напівлісовець, або перевертень, або Дух вогню....Для деревного духа ти надто жвавий хлоп. Та не дивись на мене так, неначе я тобі хто-зна що говорю. Сам не думав про це?
Я покрутив головою:
- Ні, моя пані. Я завжди вважав себе людиною, і інші теж...
- Ну й даремно. Людину ця іграшка, що у тебе у вусі, зжерла б через рік-два. Лісовця убила б на місці. Лісовця-напівкровку зсушила б за трохи довший час. Зараз ти вже мав би хворіти і ледве ноги тягати. У Летючого вогню натура інша — він почав би божеволіти в цих кайданах і убивати. Швидше за все — ти перевертень, Котяро. Може болотяник, але не точно. Не можу відчути — це знання той, хто тебе полонив,загнав заглибоко.
- Рудий вовк? - спитав я з надією
- З вовчурами водився? - спитала жінка порозуміло, - не знаю... Може навіть бурмило... Хоча для ведмедя ти надто вже гнучкий та спритний. Бойовий гепард хіба що? Але це малоймовірно — їх майже не лишилося на цих теренах. Тільки в Кімрії, та й то в горах...
При слові “Кімрія” я аж підскочив. Відьма позирнула скоса, але не сказала нічого.
- Я згоден, - зрештою здобувся я на слово. - Я людина... особа чесна. Ви не пошкодуєте.
- Я то не пошкодую, - хмикнула відьма, - аби ти сам не пошкодував. Деяких речей краще не знати, а ти знати хочеш, я бачу. Але менше з тим. Принеси мені від хазяїв гарячого настою і лягай спати. Можеш просто на ложі — ти мені не заважатимеш.
Спати я ліг все таки на підлозі, далеко не певний на щастя чи на нещастя я погодився на цю службу. Але назад вже ходу не було.
Зранку до весі, в супроводі переляканого селюка, прибуло троє Перунових жерців, чубатих похмурих осіб. Вони коротко переговорили з відьмою і рушили разом з нею до капища. Швидко по тому вона повернулася.
- Вони зроблять все як належить, - сказала жінка, - і зоставлять тут жерця, щоб капище не лишилося без нагляду. Шкода Борислава.... Відважний чоловік був. А ми з тобою, Котяро, нині вирушимо у мандри.
Оскільки селяни трохи підбадьорилися, бо Перуничі запевнили їх, що новий жрець очистить капище і кластиме там треби як і раніше, то я, яко супутник Родимої, отримав від них принесення, якими вони намагалися відкупитися від лихої сили. Я дякував і ховав смаколики в торбину. І всі здається зітхнули з полегшенням, коли ми пішли.
- Звикай, - сказала відьма, - страх біжить попереду володарки мертвих.
- Я так і не спитав, як мене до вас звертатись, ясна пані, - озвався я несміливо, - щоб не порушити заведеного порядку.
- Можеш звати мене Терниною, - сказала жінка байдуже. Справжні імена свої відьми нікому не відкривали — це я знав з Гордятиних книг — але ж треба мені було принаймні знати, як гукнути жінку в разі чого.
- До ваших послуг, пані Тернино, - мовив потульно, - що я маю робити?
- Нести торби й поменше базікати, - відтяла моя пані.
Звісна річ, я замовк.
Служба моя виявилася і важчою і легшою, аніж я собі думав.
З одного боку служити я був незвичний. У Собакевичів завжди була прислуга, і якщо я допомагав по хазяйству то лише з власної охоти. Як поводитися з паном своїм теж не знав — Гордята трактував мене швидше як учитель учня, а Людота — як немилого, але такого ж навчителя, хоч і підлеглого. Принаймні, годити їм мені не доводилося, а якщо я й діставав від навчителя палицею, то лише тому, що старший Собакевич дотримувася давнього ще предками заведеного ладу — без биття нема навчання.
Тим більше — нині я служив жінці. З жіноцтвом я взагалі справ майже не мав, хіба що з Людотиними економками. І тому побоювався щось сказати не те, або образити.
Куди ми йшли — я теж не знав. Наче до Кийграду, але не прямо, а наче колами якимись. Враження було, що моя пані щось шукає. І це щось їй потрібно знайти раніше, аніж ми прибудемо до відьомського стольного граду.
Йшли ми пішки, хоча гроші у пані водились, і вона могла придбати коня, а то і двох. Але їй чомусь залежало на тому, що треба йти пішки, поволі і кружляти довкола Кийграду знов таки поволі ті кола звужуючи. Я лишень сподівався, що коли мине літо, ми таки помандруємо верхи або станемо десь на зимівлю.
Єдине, що мене дратувало в цих мандрах більш за перспективу ночувати взимку біля вогнища, це отой клятий Вран. Птиця незлюбила мене з першого погляду, зрештою, як і я її. Його крики так схожі були на людські зойки, а не на каркання ворона, що я серйозно почав підозрювати в ньому заклятого перевертня. Ну, всі ж знають, що окрім перевертнів справжніх є ще звичайні люди, закляті в тілах звіра чи птаха. На відміну від напівкровок, якими я страхав Вовчурів, і які могли перекидатися, хоч і не по власній волі, а залежно від Місяця, запахів трав, і ще хтозна чого, закляті так в тілі тварини і зоставалися і зрештою дичавіли остаточно. Так от, Вран — я певен — був якимось злощасним, котрий не догодив чимось Тернині. І якби то не був її супутник, а то і друг.