Якщо нам траплялося ночувати в містечках, відьма займала в заїзді найкращу кімнату. Бігали перед нею усі навшпиньках, бо платила вона гойно, але — я певен — бігали б так само, навіть якщо б вона не заплатила ані копи. Іноді до неї приходили люди. За поміччю. Я боявся навіть думати за якою. Тернина була дуже мінливого настрою — за одне й те саме вона могла взяти гривнями, могла й резанами, копами теж не гребувала, могла помогти безкоштовно, а могла й взагалі вигнати прохача під чотири вітри. При чому це не залежало від розмірів гаманця й платоспроможності, а траплялося й так, що пані помагала безкоштовно багатієві і загилювала біднякові таку ціну, що той пускався геть, бурмочучи захисні славні, а лаяти відьму не наважуючись. Коли я якось спитав, чого це так — відьма мрукнула неохоче:
- Те, про що він прохає, йому не потрібно, Котяро.
Я думаю, ви вже здогадалися, що то була за поміч. Сам я до того довго звикав. Пані моя розпитувала мертвих. Про різні речі — приховані заповіти, скоєні злочини, закопані скарби... Найкраще їй вдавалося це з тими, хто нещодавно вмер, але й старі кістки могли щось та оповісти. Окрім того вона ворожила, знімала прокляття, накладала закляття, навіть зціляла — коротше відьма як відьма, якби не оце жахливе мистецтво.
Я певне ніколи не забуду того, як вона вперше взяла мене з собою “до мерлеця”. До того я її супроводжував скрізь — але зазвичай ми сиділи у заїзді, або в сільській корчмі і очікували. Чутки про появу “доньки Марени” розліталися зі швидкістю поштових голубів.
А тут, не встигли ми й у селище зайти, а назустріч — похорон. Багатий — мари сукном дорогим вкриті, труна оббита адамашком, перед марами крокує жрець Велеса, вказує путь, за марами йде чоловік в добротному сукмані, за ним двоє молодих хлопців. Плакальниці в тернових хустинах голосять, свічі горять... Коротше, все як належить. І от угледів той чоловік в сукмані мою пані і аж затрусився весь.
Як він здогадввся хто вона? Мандруючу відьму легко пізнати, бо не бояться вони вроків і не ховають по теплому під рантух а чи намітку волосся, а тут ще її клятий Вран заверещав і всівся своїй пані на плече.
- Боги мені її послали, - каже багатій до жерця, - я таки дізнаюся правди.
Жрець тільки головою похитав.. Рушив похорон далі, а невтішний вдівець — в труні бо його жона була — похапцем оповідав Тернині про свої гризоти.
Він бо підозрював, що один з його синів, а саме старший, не від нього. Покійна його дружина, вмираючи, материзну поділила між хлопцями порівну. Але лишаася бАтьківщина, яку селюк хотів заповісти лише рідному синові.
- Я знав, що вона дурила мене, - сипів чолов' яга, - тільки не мав доказів. Але ваше мистецтво... Перед усіма.... То доказ. Громада повірить. Навіть суддя копний...
- Чоловіче, - нарешті втрутився жрець, котрий аж з дороги жалобної зійшов, це почувши, - для чого це вам? Не будіть лиха...Тривожити мертвих зле, не жартуйте з Мареною.
- Я заплачу, - селюк до Тернини, - я чоловік заможний, на три села один такий.
Відьма знизала плечима. Я вже думав — відмовить, коли ні. Звернули ми з усіма на цвинтар. Біля ями відкритої люди поставили мари. Жрець знову взявся умовляти.
- Плохуто, - каже, - дай дружині спокій. Богам визначати їі майбутнє.
Якби це було не на гробках, то я би пирхнув. Стільки літ прожив чоловік, багатства нажив, а імені пристойного не заробив. Може й мені судилося померти Котярою, але принаймні не Плохутою.
Зрештою відьма зоставила біля гробу тільки рідних і жерця, яко свідка, Решті звеліла очікувати віддалік. І почала кликати Марену.
Хто не бачив отого страшного танку, яким Маренина відьма Смерть собі до помочі кличе, той нічого не бачив. Йшла вона довкола труни, в якій лежала злощасна небіжчиця, противу сонця, і з кожним кроком тіло її наче тануло в повітрі, роздвоювалось, розтроювалось, четверилось.... Якби тут була нора, або діра, то я б давно у ній сидів, а так не міг навіть очі заплющити. Жерця подібним не здивуєш, тому він спостерігав спокійно, а Плохута з синами трусилися наче в лихоманці і якщо не втекли то лише від страху перед вроками.