І тут я побачив на власні очі, як небіжчиця підіймається у домовині. Була вона жінкою ще не дуже старою, багато вбраною за звичаєм — всі коралі, певне, забирала з собою - і при житті, мабуть, доволі гарною з виду. Але нині лик її був — ну просто не при хаті згадуючи. Заложними мерцями в корчемних балачках ми часто страхали одне одного, але — чи вірите — найстрашнішим було те, що мерлець тут підіймався з гробу серед білого дня, а не серед ночі.
- Світано, - мовила відьма протягло, - зву тебе іменем справжнім. Відповідай.
Ім я вона напевне у жерця визнала, доки ми йшли.
- Відповідай, Світано, котре з твоїх дітей не є сином твого чоловіка.
Тричі повторила відьма свій наказ, не припиняючи танку. І тут вмерла раптом прохрипіла:
- І тут спокою не дає. Хочеш знати, котрий, то знай. Обидва.
І упала головою на набиту тирсою гаптовану подушечку.
Щоб мене самому вороном стати замість отого Врана — навіть жрець остовпів від несподіванки. А Плохута підскочив до труни, заверещав голосно: “Курво!” і плюнув мертвій в обличчя. Молодший син руками лице закрив, а старший шарпнувся вперед, і бути б біля домовини бійці, та тільки Плохута побагрянів, захрипів, схопився руками за горло і рунув на землю долілиць. Доки я підскочив і перевернув сіромаху на спину, Марена вже й душу злощасного на крилах занесла.
Глянув я на Тернину, а та стоїть, усміхається. Неначе знала, що буде так.
Затримати нас ніхто не наважився. Зоставили ми селюків дбати про подвійний похорон, і подалися геть, а я позбувся мрій про нічліг та вечерю.
І от скажіть-но, до чого це їй? Тоді, здається, ми навіть платню не встигли взяти з того Плохути. Я вже не кажу, що клята відь... тобто пані Тернина знала, знала чим закінчиться її чарування. Як знала і про те, що обидва сини Плохути йому не рідні, а названі. Ну про останнє і здогадатися можна — несхожі вони на рекомого батька. Але для чого було тривожити мертву?
Спитати, ясна річ, я не наважився. Але опісля цього випадку перестав боятися небіжчиків. Довелось мені опісля бачити заложних мерців і битися з ними навіть — але видиво, як небіжчиця сідає в труні при яскравому сонці довго мене не покидало. А ще прийшла до голови цікава думка, що вогняне поховання жерцям і воїнам це як захист від отаких от розпитів. Попіл-то не розпитаєш, хай йому.
Проблукали ми таким чином літо, проблукали й осінь, до мети своєї не наближуючись. Зимувати зосталися неподалік Венича, в покинутому напівзруйнованому замку. Певне, господар загинув, а рід його вигас — бо стіни фортеці носили виразні сліди штурму.
Я до оцієї мандрівки рідної чи не рідної Волинані не покидав і далі Лучеська не бував. Тим більше дивним мені здавалася така кількість укріплень — часто від фортеці до фортеці трохи не каменем докинути можна було. А втім чого дивуватися — це ж бо ми вже були в Оріані...
Шкода, що я не прихопив з собою одну з Гордятиних книг, де оповідалося про наші і чужі краї. Говорилося там, що коли Держава Святославова розлетілась, як-то в давнину казали на тисячу шматків, то найбільше скалок опинилося саме в цих краях.
Волинанські княгині зо своїми воєводами таки утримали у себе лад, хоч і великою кровію, скарали на горло знатних, котрі бажали і Волинань розірвати на шмаття, зубами вигризли назад захоплену бойями Галчу, котру ті вже встигли обізвати Гальсією, разом з горватами відкинули бойїв за Карпат-гори, зробивши тим самим горватських князів союзниками, а в Гальчі посадовивши намісника. Ниньки наші гризлися з Чарнами за Кийград — і я, незважаючи на невдалу останню війну, все таки побився б об заклад, що княгиня Росава мечем воєводи свого багато чого доможеться.
А тут була воля... Шляхетний люд тутешній князя обирав на вічі — хто голосніше горлатиме, того і зверху. Влади обранець не мав, зате її мали шляхтичі, оті в яких у кожного по замку. У нас залежних селян майже зовсім не було — під час воєн з бойями бабця вельможної Росави, вельможна ж Дивина оголосила, буде котрий хлоп з залежних захоче добровільно до битви, то пан його і володар не може йому того боронити. Військо Дивини тоді поповнилося незле, магнати бурчали, але терпіли, бо всіх, хто намагався їй протистояти, Дивина наказувала вішати без суду, незважаючи на давність роду, згідно часу військового. Та й то, веселі тоді були часи — з одного боку бойї, з другого ятвяги, з третього оці ось панки оріанські, котрі грабунку задля об'єдналися докупи... А з півдня кімри — тим поганцям тільки слабину покажи. Не вистачало лише Чарн з їхнім дівочим воїнством.
Те, що ми у волелюбній Оріані опинилися, відчутно було одразу. По кількості застав сторожових. Аби я не з відьмою йшов, то розорився б давати куку в руку. А так — нас пропускали страху Марениного заради, хоча про ці краї чутки ходили, що тут грабують навіть жерців.