Оскільки відьма не поспішала з відповіддю, чоловік кинувся до присінку і приніс чорного від землі глека. Вміст глека він витрусив просто на чисту скатертину і там виявилось кільканадцять мідних коп, шість або сім срібних резан і диво-дивнєє — золота гривня-монета. Одна.
- Пограбував когось? - поцікавился пані моя Тернина.
- Боги милували, - відповів Любечар перелякано, - від батька дісталася, а вже де той її взяв, не відаю. Окрім того ладен віддати все, що є в хаті, ба й хату продати, а самому в комірне піти.
- Ось дивись, Котяро, - хмикнула відьма, - такі тут багатії. Ну гаразд. Заховай, чоловіче, оте-от і май на увазі — загрозить вовкулака життю моєму, або супутника мого, уб'ю не змигнувши оком. Дурне це діло — заклятих відчакловувати і зазвичай нічим добрим воно не закінчується, навіть якщо вовкулака людський вигляд обрете.
Тут заголосила жінка, заплакали діти... Чесно кажучи, я очікував, що пані моя Тернина просто пирхне і піде собі відпочивати. Сльози що жіночі, що діточі її не розчулювали.
Але я помилився. Наступного дня моя пані щось довго вираховувала собі і оголосила, що лишаємося ми в селищі до повеня, який мав настати через три ночі.
- Тобі буде завдання, Котяро, - мовила відьма, - ти ж управлявся з песиголовцями? Вовкулака трохи більший від Пса, але ненабагато страшніший. Потрібно буде його утримати на місці, доки я вимовлятиму закляття. Впораєшся?
- Напевне, - відповів я аж ніяк не певно. Збунтованого псоглавця я звісно міг утримати на місці, але чи впораюся з вовкулакою? Хтозна. Вовчурів я боров в жартівливих поєдинках, але тут звірюгу потрібно не просто покласти, а тримати і тримати досить довго..
Третього дня, якраз перед повнем до двору Любечарового зволив заявитись сам пан Розумака. І досі не знаю, чи це його хлопи так продражнили, а чи його дійсно так звуть. Чоловік він був стриманий і спокійний, на відьму поглядав з цікавістю, мене ж не помічав зовсім. Прибув він з цілком законним питанням — чи збирати йому полювання, а чи полишити поки що справу цю на милість відьми. Пані моя Тернина запевнила Розумаку, що буде її спроба закінчиться невдачею, його сповістять.
Розумаці відповідь ця не дуже сподобалася, але як я уже говорив мосьпанство воліло не заводитися з відьмами. Відьми хоч не не були під княжим захистом, яко жерці а чи волхви, буде їх хтось насмілиться образити, але захист у них був свій — відьомське Коло. Якщо комусь і вдавалося зладнати з Родимою, дні сміливця були полічені. До того мента, як його віднайдуть посестри загиблої.Коло саме творило суд і розправу над своїми — буде котрась відьма сходила з розуму і накоїла великої біди. А заклясти панка, схожого на Розумаку, на жабу Коло великою бідою не вважило б, я певен.
Тому я з важким серцем готувався до полювання на вовкулаку. Дурного ризику я не любив. Хочете — назвіть мене боягузом, але лізти під вовкулачі ікла то не оскаженілого Пса вгамовувати. Хоч Вовчурі й запевняли мене колись, що укус вовкулаки людину на такого ж не переміняє, і що вовкулака може лише народитися від людської жони і перевертня, або переродитися від чаклунської клятьби, а все одно було якось не по собі.
Вночі ми з моєю пані попхалися до лісу. Відьма обдивилася мою палицю і хмикнула:
- Потрібно було купити тобі меча або шаблю. Виживеш - придбаю.
Я навіть “дякую” не відповів. Оце так піддала бойового духу.
Ніч була така місячна, що мені навіть не потрібно було напружувати зір. В темряві я бачив добре, як котяра... гги... Відьма йшла вперед певним легким кроком, я тюпав за нею і весь час оглядався.
Не встиг я спитати, як ми оте нещастя шукати будемо, як неподалік пролунало виття. Зовсім неподалік. Я сказав би поруч. Незчувся, як взяв палицю напереваги, а була б у мене шерсть... Ну ви зрозуміли.
Потім відьма мені розказала, що попервах заклятих тягне до знайомих місць. Додому. Селище було недалеко, і я певен був, що цієї ночі там ніхто не спав. Я крутив головою в різні боки, наче покиванчик, але все одно мало його не пропустив. Вовкулаку взагалі то з вовком не переплутаєш, рівно як і з перевертнем. Воно незграбне, високе на лапах і на двох біга так само легко, як і на чотирьох. Розміром оце ось, котре раптово вистрибнуло на мене з-за завалу з хмизу, було з високого чоловіка, але кремезніше і, ясна річ, вкрите шерстю. Пащека довга, витягнута, вуха здоровезні, зуби — куди там Псові, а кігті на лапах... брр.
Ну що мені залишалося — кинувся я вперед. Спершу палицею підчепив за ноги, рвонув — а дзуськи. На лапах воно виявилося стійкіше за Пса. Ледве ухилився від ікол, спробував забігти ззаду. Воно хоч і незграбне, а метке — ухилилося і стрибнуло так, що аби я на гілку дерева не вчепився і не підтягся миттю, впустивши палицю, то вже було б по мені.