Ото ганьба — дряпаюся я по гілках, оте знизу скаче і трохи мені до дупи не дістає. Зброї ніякої. Відьма десь поділася. Вовкулака виє. А над усім оцим літає зловредний Вран і верещить.
Щоб хоч якось від ганьби відмитись, я принатурився і стрибнув на вовкулаку зверху, коли той на Врана трохи відволікся. Осідлав заразу і захват один зробив, котрий в бійках з Псами завжди мені вдавався. Одного тільки разу не вийшло — з отим псоглавцем, котрого відправили домів, а я три місяці в ліжку пролежав.
Борюкаємося ми ото, мені навіть слухати ніколи, чи читає відьма закляття свої, а чи плюнула на цю шамотанину і подалася геть. І раптом щось як бахне — ніби постріл з кременівки. У мене в очах потемніло і на тому все.
Отямився я досить швидко. Сказано ж — Котяра. Лежу. У вухах дзвенить. В очах мерехтить. Голова болить, мов з перепою. Очі залляні кров'ю. Трохи продер їх — поруч чоловік лежить. Голий, в грязюці і листі. Дзвін у вухах минув — чую, пані моя Тернина аж шипить від люті.
- Якщо ти мені його вбив, - каже комусь, - навіть не жабою зроблю, пуголовком.
Підіймаю голову — ну хто ж іще... Пан Розумака з пахолком. Обидва аж зелені від жаху. Пахолок взагалі ницьма в траві лежить, голову руками закрив, а панок наш аж труситься і намагається виправдатися.
- Я ж помогти хотів. Вас і видно не було, а хлопа вашого вовкулака дере. Срібна куля, власного срібла пожертвував...
Перш ніж відьма встигла відкрити рота, я поспішив втрутитися:
- Пані моя, усе гаразд.
Тернина лише поглядом зміряла Розумаку і підійшла до мене.
- Добре впорався, - говорить з усміхом, - справжній котяра.
Не скажу, що мені це неприємно було чути. Сяк-так звівся я на ноги, і подався вмитися в струмочку. Коли повернувся, то панок вже трохи оговтався, пахолок стоїть поряд з ручницею, а над хлопцем, певне Любистком, побивається його батько, котрий теж не зміг сидіти в хаті. Намагається хоч свитку на сина накинути, а той схлипує і все Любку якусь кличе.
- За законом покарання за вбивство має бути тому, хто заплатив чаклунові, або самому чаклунові, буде того вдасться затримати, - мовить Розумака заспокійливо, - ти, хлопе, не винен у її смерті. Самосуд у моїх землях річ каригідна, але що сталося, то сталося і на знак покарання громада принесе мені віру. Винуватець мертвий. Щодо чаклуна — ну то така справа, колись і він втрапить на сильнішого. Ну і все на тому. Не голоси, ти ж хлоп, а не дівка.
Ясна річ, що хлопчина не втішився, але ридати перестав і дав себе вдягти. Розумака мовив, що завше радий буде бачити пані Тернину в своєму маєтку і хаміль-хаміль почав відступати спершу задки, а тоді, коли гонор шляхетський вже дозволив, обернувся та як рвонув бігцем. Пахолок втік ще раніше.
Пробули ми в тому селищі ще два дні, доки я голову лікував.За ці дні поховано було загиблу наречену на ймення Любка на сільському цвинтарі, і провинного Бажана-боярина за цвинтарем, щоб не змішувався прах його з прахом добрих людей. Любисток мовчав і ходив як тінь, але батько й мати сподівалися, що він оклигає.
Відьма лише зиркала на господаря нашого, а перед тим, як нам вже йти, сказала:
- Чоловіче, ота гривня золота... вона розпарована. Де ж її пара?
Вже потім я згадав — дійсно, мусить то бути парна монета, старовинна. Їх ниньки дуже мало ходить, а раніше багачки їх на чільця чіпляли, або на ковти, тому вони і парні. А тоді не втямив, чого то Любечар затрусився мов осика вітряного дня.
Я не втямив, але втямив Любисток — хоч яким він здавався причмеленим. Йдемо ми ото з пані моєю лісочком, перед тим навідавши таки Розумаку і скуштувавши його пригощення, І раптом — глип... На дереві, якраз неподалік того місця, де я з вовкулакою бився, повішальник висить. В новій свитині, в чобітках... Вбраний, мов на весілля.
- Марена забери, - кажу, - бідолашний хлопець. Таки не витримав.
Відьма лише плечима знизала.
- Краще так, аніж страченим бути за батьковбивство.
- А чому... - розпочав я, та й затнувся.
Власне кажучи, був би я розумнішим, одразу б здогадався. Любечар, сільський багатій, міг мати золото у сховку, але двоє таких на невільне село то вже занадто. В Бажана не могло бути грошей заплатити чаклунові, але видно було бажання або помститись дівчині, котра його відштовхнула, або спекатись нареченого, бо хто ж знав, що одмінений в першу чергу кинеться на дівку. Але гроші були в Любечара. Дві парних гривні. Одна чаклуну через Бажана, друга відьмі...
Докоряти я відьмі не став. Хтозна, як би воно все обернулося, якби вона не мовила оті слова про парні гривні. Мені здається, що хлопчина б здогадався все одно. А може й ні...