Через кілька літ, коли я не був уже підручним у відьми, трапилося мені випивати зі шляхтичем з Венича, і той, в балачці порожній, згадав, що бачив як страчували чоловіка, котрий по власній волі зізнався в тому, що найняв чаклуна, аби розлучити сина з його дівчиною та так, щоб дівки і в живих не лишилося. Та посперечалися вони за платню, і чаклун хлопця одмінив на вовкулаку та й подався геть. Можливо то був і Любечар, хтозна. Жадібність то страшна річ, скажу я вам.
Зиму ми з моєю пані перебули у покинутому маєтку, про який я ото оповідав перед байкою про вовкулаку. Велося нам там добре — вірніше то мені велося добре. Їжу я добував полюванням, в проміжках вправлявся зі зброєю: пані моя таки придбала мені у Веничі окрім лука і тула стріл для полювання не меча, але шаблю і доволі дорогу. Окрім того рубав дрова, топив грубу, носив воду — служив одним словом. Пані же моя Тернина впала в задуму.
Оце я не знаю, чи то таке з усіма відьмами бува час від часу, чи лише з моєю пані, але затужила вона тяжко. Днями лежала під укривалами, про щось міркуючи, лише обряд омовіння виконувала неухильно, та й то лише тому, що я про тепло і воду дбав. Днями могла не їсти, а не розмовляти тижнями. Я вже й що думати не знав. Питав — чи не хора вона, не відповідала.
Іноді пані моя виганяла мене геть і взагалі зачинялася в кімнаті, яку я під житло переробив. Часом чулися з-за дверей голоси якісь і шемрання, від якого мороз поза шкірою пробігав. Зловредний Вран тим часом кудись зникав і я його теж не бачив тижнями, про що, звісно ж не шкодував ніскілечки.
А коли настала весна, довелося мені пошкодувати про оті спокійні дні зимові.
Весною ми рушили, як тільки зійшов сніг, при чому пані моя поспішала так, ніби спізнювалась на побачення до любчика, хоча я не уявив би собі того любчика, який би пані мою очікував, постеливши ложе. Надто вже відлякувала вона людей від себе. Я, здається говорив, що негарна вона? Так то неправда — і риси правильні були у пані Тернини, і коси, що я їх чесав опісля купелі, густі та довгі, і шкіра біленька, і брови чорні.... Почнеш описувати по одній рисочці — красуня. А глянеш на це лице — і нічого окрім страху не відчуваєш. Думав я один час, що може це тому, що чоловіче в мені замкнене, коли ні. Навіть коли відьма була в доброму настрої, люди, глянувши їй в лице, починали труситися від жаху.
Куди ми йшли, ясна річ мені сповіщено не було. Але йшли швидко, на нічліг зупиняючись пізненько і ніде надовго не затримуючись. Врешті з команд, котрі відьма зловредному Врану своєму віддавала, втямив я, що йдемо ми до стольного міста Роденя, граду княжого Оріани.
Родень, якщо хто не був там, красиве місце. Град на двох ріках, саме там Росава торкається вустами Данапрії (відьма б сказала мені, аби я таке ляпнув вголос — менше книжок дурних читай, Котяро), але ж воно і справді дивна красота. До Княжгороду ми чогось не пішли, хоча на мою думку паін мою, Тернину, там би прийняли, хоча б страху заради, а зупинилися в Нижньому місті, в найзвичайнісінькому заїзді, що звався “Голова гепарда”.
В Родені взагалі багацько було назвиськ, пов'язаних з князями-перевертнями. Коли Святославові нащадки вчепилися один одному в горлянки, то Родень став на бік чистокровного гепарда Ярополка, закривши брами перед його братом-напівкровкою. Облога Роденя була настільки кривавою, що стала приказкою, а нині спогади про неї зосталися хіба що в назвах вуличок та заїздів. Та ще у храмі Дажбожому, де два камінні гепарди підтримують сонячний диск, не допускаючи третього, з Місяцем у лобі.
Оскільки відьма особливо мене службою не обтяжувала, то я тинявся по місту, відвідував храми і спостерігав, як збирається до Роденя знать, аби обирати собі князя. Останній правитель Оріани загинув в усобній бучі два роки тому і з того часу панство ніяк не могло домовитися щодо його наступника. Ці збори мали бути вже остаточними. Кожен магнат, ясна річ, привів з собою трохи не військо, тому харчі подорожчали, а на вулицях ставало небезпечно. Я довго думав, що краще — носити з собою шаблю, а чи не дратувати нею бажаючих сварки, і зрештою вирішив ходити таки з палицею.
І ось тут почалися якісь нехороші дива.
Вже не перший день, містом ходячи, відчував я, що за мною стежать. Двоє якихось панків весь час ходили за мною назирці, потім вони десь зникли, але біля мене почали крутитися два псоглавця, нібито з тих, що не мають господаря, але тинялися вони за мною так, наче по ділу, а не без діла. Як тільки я зібрався притиснути їх десь у закутку і розпитати, Пси зникли, але враження, що за мною лихе око ходить, так і залишилось.
Відьмі я про це нічого не казав. Можливо все це мені ввижалося — відвик я від великих міст, а радше ніколи до них і не звикав. Навіть посидіти в шинку не хотілося без звичної компанії — Вовчурів та Ративоя з друзяками. Коли ставало вже зовсім тоскно і страшнувато, то я брав тут таки, у “Голові гепарда” кухоль браги і напивався в самотині. Вовчурі пішли б до дівок, ну а мені це було заказано, нагадувати ж відьмі про її обіцянку якось не з руки було.