Як от зараз... Зрештою, можна віднайти відьму, яка... Але на послуги Родимої я ще не заробив.
Я зітхнув і пішов допомагати Вовчурам готувати тирло до змагань.
Ні, мої помічники не охляли за ніч. Почали ми працювати, ледве на світ благословлялося, а години через дві вже все було готове — загорожу підрихтовано, учбову зброю начищено, а деревляні палиці перевірено і доведено до ладу. Потім я широким кроком увійшов до Псарні і гарикнув так, що бідолашні псоглавці позривалися зо своїх сінників, наче опечені. Власне з ними так і треба було — Пси визнавали тільки силу і впевненість. Напятнувати їх можна було і на слабку людину, або іншу істоту — але під час навчання вся звіряча натура так назовні і лізла. Неприборкана. Недарма у мене всі руки були в білих шрамах. І ще один шрам — на стегні. Останій - пам'ять про Гварха, псоглавця Зграї Чорнухи. Гварха Гордята тоді відіслав додому — і це була єдина моя невдача.
Пси мене побоювалися і недолюблювали. Власне кажучи, так воно і мало бути — тут не Зграя, а я їм не матуся. Однак, Гордята з ними ладнав краще. Вовчурі говорили, що Псів дратують мої котячі повадки. За що вони мене Котярою і продражнили, взагалі то я Найден, але імені свого страх як не люблю.
Темний ліс лише знає, що вони в мені знайшли котячого. Зростом я перевищував Собакевичів, плечі широкі, стан вузький... Здоровий хлоп, одним словом. Очі мав зелені, так хіба ж у мене самого зелені очі. Білун запевняв, що коли я нервуюся, то у мене зіниці стають вертикальними, наче в кота. І рухаюся я нечутно — при моїй вазі і зрості. Браття вовки підозрювали, що я болотяник-перевертень. Але перекидатися я не міг, та й не буває рудих болотяників.
Сам я вважав себе людиною. Пси були тої ж думки.
- Стрій! - рявкнув я, і псоглавці хутко розібралися по двоє, позираючи на довгу палицю в моїй руці.
Палиця була необхідним предметом виховання, а для старших — ще й ознакою вчительської влади. Іноді комусь з учнів хотілося цю владу перевірити. Я їм те дозволяв. Відмотлошений псоглавець починав мене поважати... до наступного разу. Пам'ять вони мали коротку.
Взагалі-то я розумів, чого їх не терплять посполиті, та й більшість з тих, кому вони служать. Собача голова на людському тулубі має в лиха несамовитий вигляд. Доки не звикнеш. Звикнеш — деякі з них здаються навіть милими. Особливо щенята-першогодки.
Та, не зважаючи на зовнішність, шляхта охоче наймає Псів охоронцями і вартівниками. В багатьох містах вся міська варта з псоглавців. Звісно, старшинами там люди — без командирів Пси губляться і починають робити дурниці.
- Ну, - мовив я, озираючи стрій, - прийшов День. Важливий День.
З ними треба так говорити — більше голосом, ніж словами.
- РР-ахх! - загарчали старші. Менші заздрісно форкнули.
- Сьогодні ви мусите показати. Все чому вас вчили.
- РР-ахх!
- Тоді ви отримаєте гідне місце. Багато їжі. Доброї їжі. І дозвіл на відвідування Зграї.
- Рр-ахх!
- Якщо паньство буде незадоволене вами, підете стерегти комори у селюків.
- Авв-ву! - незгідне завивання, - ми... старранно... ми Пси... ми хорробрі.
Людина з вулиці одразу і не втямить, що вони говорять — горлянки псоглавців мало пристосовані для людської мови. Та й не люблять вони говорити, а між собою перемовляються згуками, які навчитель, ясна річ, має знати незгірше за Псів. Я часто думав — що вони таке? Жертви чародійства? Помилки природи? Ні звірі, ні люди ні перевертні, розум застряг десь поміж собакою і дитиною.... Це ще добре, що їм є між людьми якась робота а через це і певна повага, змішана з страхом. Говорять, що в Карпат-гори Псам краще не заходити, коли вони мандрують зграями — тамтешні люди і перевертні ненавидять їх люто через те, що псоглавці свого часу стали на бік бойїв під час війни бойїв з горватами. Горвати і досі ними дітей лякають. Здичавілі Пси — то та ще біда.
- Повторюйте за мною. - голос мій перекрив гамір, - Сила!
- Си-а!
- Відвага!
- Ввага!
- Вірність!
- Уіррність!
- То Справжній Пес
- Спрравжній Пес
Опісля останнього бадьорого рику я вигнав всю компанію на двір і загадав робити вправи під наглядом Вовчурів. А сам пішов до старого Веврана, котрий служив на Псарні кухарем, дізнатись, в якому стані святковий обід.
Вевран, котрий взяв до помочі собі двох молодих псоглавців, доповів, що до обіду все буде готове вчасно. Я кивнув головою і подався до Людоти.
Господар Псарні, добродій Людота Собакевич возлежав в зручному кріселку в очікуванні сніданку. Готував йому, ясна річ, не Вевран. Всевідаючі Вовчурі запевняли, що чергова покоївка, вона ж куховарка Ярина прибрала хазяїна до рук. Я в це не вірив — надто часто змінювалися жінки, котрі хотіли прибрати до рук цей кавал сала. Собакевичів вважали багатіями, тому бажаючі не переводились, незважаючи на невдачі попередниць. От тільки вжитися з Людотою могла б хіба що песиголовкиня, та й то навряд.