Храм Хорса, до якого я забрів якось опісля такої самотньої пиятики, був зовсім невеличким, з одним лише старим жерцем при ньому. Не те, щоби я таким уже був побожним, але Хорс вважався покровителем перевертнів, а я і досі не знав, хто я такий. Тому приніс пожертви, винагородив жерця за обряд і спалив на вівтарику кілька пучків духміних трав. Жрець позирав на мене скоса — певне ніяк не міг визначити, чого я сюди забрів. Палиця з різьбленою головою пса заспокоїла його трохи. Враження було таке, що старий когось очікує, а я йому заважаю.
Вийшовши на храмовий дворик, я поплентався був в бік виходу, коли раптом через невисоку загорожу перескочив вовк, а власне вовчур. Я не вперше бачив, як вовчурі перекидаться просто в повітрі, і завжди умлівав, настільки це було красиве видовище, коли тіло плавно перетікало з однієї форми в іншу. Кажуть, що вовкулак-напівкровок страшно ламає при перетворенні, що доводить істину Хорсових повчань: криве дерево погано росте.
Вовчур гримнувся на землю вже в людському образі, і я аж рота відкрив, пізнавши Білуна. Приятель мій був вбраний в якийсь сіряк, геть заляпаний кров'ю, справжні перевертні бо не втрачають одяг при перекиданні. Я кинувся до нього, коли раптом через тин перескочило двоє Псів. Якби не тих самих, що за мною назирці ходили. Взяв я палицю напереваги, Псиська троха завагалися,а потім кинулися... Ну довелося полатати їм боки незгірш, ніж їм колись у їхній Псарні латали. Пси, щоб ви знали, якщо вони не здичавілі і не сказилися, силу розуміють і ніколи не стоять у бійці до кінця,якщо, звісна річ нема поруч людини, котра б їх під'южувала. Того псоглавців на війну майже не беруть — вбили командира з людей, і Пси розбіглися.
Коли парочка чкурнула геть, я підняв Білуна, закинув його руку собі за шию, ніби вертався з пиятики, і поволік приятеля за дворик, а тоді вуличкою. Трохи непокоїло мене, що скаже відьма, але я сподівався виправдатися. І ще хвилювався — де Сіроманець. Вовчури завжди були нерозлучними, де один там і другий.
Білун же на півдорозі до заїзду отямився і витріщився на мене, як на Чорнобогову прояву.
- Що ти тут робиш, Котяро? - питає.
- Власне кажучи, я хотів запитати, що ти тут робиш, - відповів я нечемно, - зі служби вигнали? Де твій братчик-вовчик?
- Я тут на службі якраз, - туманно відповів Білун і скривився від болю. - Ти стій, Котяро. Бачиш оте румовисько? Давай-но туди.
Румовисько те було рештками старого муру, і до нього ми дібралися уже потемки. Тут Білун зі скреготом зубовним перевтілився знову. Я знав для чого — рани у вовчурів, як зрештою і у всіх перевертнів гоїлися в образі звірячому швидко і майже безболісно.
Півночі я приятелів спокій охороняв, намагаючись не думати, що маю казати пані моїй Тернині, коли запитає мене вона, де я в лихої сили длявся. Опівночі Білун оговтався, ткнув мене в руку вологим носом — подякував отже. І здимів.
Відьма, коли я до заїзду повернувся, чомусь мене не висварила і навіть не спитала, де я був. Сиділа вона біля столу в кімнаті нашій на другому поверсі і роздивлялася якогось папера. Зловорожий Вран обрітався на бильці ліжка і помовчував. Оскільки пані моя була не в настрої, то я до неї чіплятися з розмовами не став, а вклався на постіль, яку стелив собі на підлозі біля ложа і заснув.
Може якби я тоді з відьмою поговорив, щось інакше б пішло. Але якби знав, де впав, то соломки б підстелив. Коротше кажучи, ранком пані моя Тернина раптого нагадала мені:
- Ти не передумав ще, Котяро, позбутися сережки своєї?
- Ні, - відповідаю, - але думав, що станеться це аж у Кийграді.
- Справа в тому, - мовила пані моя Тернина, - що до Кийграду всяке трапитись може. Але попереджаю — невдача моя, а смерть твоя.
Вміє вона розрадити, я ж казав.
Я давно вже над цим думав і вирішив ризикнути. Бо ця гидота у вусі останнім часом поводилась наче щось живе. То теплішала, а то і гарячішала, і боляче ж тоді було. Голова частіше боліти стала. Я не забув, як відьма говорила, що оця штука людину висушити може. Ну і — чесно зізнаюся — неприємно було недочоловіком себе відчувати. Дівкам я подобався — в блуканнях наших не одна на мене поглядала, а я тільки очі опускав.
Відьма напевне задумала це ще кілька днів тому. Бо привела вона мене на знане вже їймісце, обране заздалегіль. Глибокий вибалок то був, а по дну його біг потічок, котрий вливався в Росаву. Біля цьго потічка пані моя Тернина звеліла мені роздягтися, натерла якимись мастями з голови до ніг і сказала з усміхом: