- Зараз будеш літати, Котяро.
Не знаю, чи насправді я літав, але такі видива бачив, що хай Боги милують від того, щоб побачити оте знову. Битви, смертовбивства, звірюг яких-то — не повірите — в обладунках. Наче у мене в голові якусь нитку розмотували. А боліло при тому так, що я напевне верещав, як породілля, в чому і досі зізнатися соромно. Добре, що окрім відьми того ніхто не чув.
Коли отямився я, то ледве оті всі придибенції згадував. Сподівався, що згадаю, хто я і як потрапив до Собакевичів — але ж ні. Відьма, однак, омивалася поруч в струмку виснажена до краю, але задоволена.
- Сильний мерзотник закляв тебе, Котяро, - мовила, - але я його таки переграла. Тепер тобі недовго зосталося потерпіти — і все. Сережку не чіпай — в потрібну годину ти її сам загубиш. І станеш тим, ким ти є.
Так що оповісти як знімають закляття я не зможу. Відьма певна була, що познущався наді мною чародій, а не інша Родима, а чи Навчена. Відьми, до речі, самотніх чародіїв не терплять — всі це знають, та не всі розуміють чому. Я ж, завдяки Гордятиним книжкам, відав, що відьми свою силу від Стихій беруть — майже як лісовці. Природжені відьми. І успадковується ця здатність по жіночій крові з двох боків. В книзі тій розумній, де про це говорилось, стверджувалося, що в кожному чоловікові щось від жінки є, що можна віддати у спадок. А у жінки таких штук спадкових дві, а чоловічого нічого немає. Я свого часу довго над цим міркував, та мало що втямив. Видно мудрість ця не для всіх і не для кожного.
Якщо з одного боку лише відьма кров свою успадкувала, то її навчити чари наводити можна, але слабшою вона за Родиму буде вдвічі. Навчені відьми бувають злі — здається мені, що від заздрощів, але багато з них виходить і мудрих жриць та знахарок-лікувальниць. А що у відьми на лобі не написано, хто вона є і яку силу має, хіба що сама себе виявити схоче, то зачіпати жінок небезпечно взагалі, і всім про це також відомо, хоча не всі стережуться.
А чоловіки-чародії завдяки отому жіночому спадку в їхній крові, можуть дорівнятись Навченій, але ніколи Родимій. І, як і жони, мають вони дві дороги. Або в жерці, знахарі, а чи в чародії військові, або лишитись самотнім чаклуном і дуже часто злобним.
Деякі особи шляхом навчання довгого досягають стану волхва а чи відунки. Як от загиблий Борислав, або наша тасьминська відунка Шавлія. А деякі знання свої використовують на зле. Якщо Родимі не добрі і не злі, байдужі просто, і від цієї байдужості можуть людину розчавити — випадково, як мураху, то злий чаклун мурашник цілий знайде та ще й підпалить його.
У відьом однак, що Родимих що Навчених, є стримуюча сила — Коло відьомське. А чаклуна злого стримує лише власна неспроможність ще більше накапостити. Тому пані моя Тернина і була певна щодо ворога мого — чаклун це. Відьми сережками заклятими, холодним залізом та іншими такими цяцьками не бавляться, вони й без цього можуть заклясти так, що і незчуєшся, як решту життя пуголовком в калюжі проживеш.
Ніяких змін поки що в тілі моєму не виявлялося, голова, щоправда, боліти перестала, а сережка вже не була крижаною, як завше, не була і гарячою, як іноді трапялося. Відчуття неприємні однак зосталися — часом здавалося мені, що у моєму вусі здихає щось живе.
І от, наступного дня, відьма кудись подалася, як завжди, нічого не сказавши, з нею щезнув і зловорожий Вран, чим дуже мені життя полегшив. Клята птичка бува літала за мною назирці — чи з наказу господині, а чи від зловредності, а нині мов провалилася. Я особливо не переймався, знав бо, що можу бути вільним до вечора.
І подався я до пагорба, звідки видно добре було весь Родень, обидві ріки і довколишні селища на додачу. Колись на цьому місці видимо було городище, але чи то впало воно у битві, чи то перенесли його на Княж-гору... Лишилося щось схоже на вали і руїни з каменю. А рівно посередині — невеличке Святилище, біля якого постійного жерця не було, але люди ходили і клали треби, принаймні попіл в каміному колі завжди був. Певне, вшановувався тут дух-покровитель цього місця, і тутешні знали його на ім'я, ну а я завше вклонявся в бік камінної спіралі.
Прийшов я як завжди, вклонився до Святилища і влігся в траві полінуватися та на небо подивитися. Хоча життя мене і змушувало працювати, але найбільше я любив ось так полежати. Як кіт...
Якби я не такий сонний і розслаблений був, ясна річ, що так просто б не дався. Палиця моя зі мною була. Але — встидно зізнатися — дали мені по голові і сплутали як мішок з кропивою раніше ніж я за палицю вхопитися встиг.. Хто, що і за що — не встиг я втямити.