Продер я очі в якійсь коморі, наполовину заповненій сіном. Через щілини у стелі втямив, що надворі вже вечір. Ну не лиха ж сила... Руки-ноги мав вільні, але це мене зовсім не втішило. А триклята сережка у вусі смикалася мов жива і горіла наче вогнем.
Раптом відчинилися маленькі бокові дверцята, і в них пролізло хлопченя років десяти.Худе, заморене, в рядняному мішку замість одежі. Тягло воно глека з водою і шматок чорного хліба.
- Де я є? - поцікавився я одразу ж. Хлопченя тільки очима кліпнуло, поставило свій вантаж і вибралося назовні тими ж дверцятами.
Їсти мені не хотілося, а воду я висьорбав мов дар Богів. Через деякий час вже через двері заявилося два песиголовця. Один рябої масті з розідраним вухом і такою мордою, що ясно було — зовсім невчене псисько. А другий — і тут я аж очі витріщив — мій учень Арі Рудь.
Мій найкращий Пес останнього випуску і стрілець з кременівки, котрий мав би нині оберігати спокій граду Вергуничі на вигідній і ситій службі. Що б йому робити межи волоцюгами? Поки я над цим міркував, псиська підхопили мене попід руки і кудись потягли. Я вирішив поки що не опиратися — треба ж дізнатися, що тут коїться.
Витягли мене псоглавці на двір якогось маєтку. Колись багатого, а нині вельми занедбаного. Челяді не видно, дворище бруднюще... Браму видно ламали, а потім сяк-так полагодили, але лівою рукою. Посеред дворища вогнище і біля нього лакають брагу ще кілька Псів. Який дурень дав псиськам хмільного, міцнішого за медовуху, вони ж геть з розуму зійдуть... У будиночку для челяді горлають і бенкетують люди... Браги там напевне теж — хоч залийся. І дівки, бо чувся жіночий вереск. Розбишацьке гніздо якесь.
Пси затягли мене через присінок до величенької світлиці. Я очікував, що й тут буде бруд, брага і пияки — але ж ні. Чистота, посуд у поставцях цілий, кріселка оббиті фіалковим адамашком... І сидить в такому кріселку чоловік, чи то сивий, чи то дуже світловолосий — не розібрати. Приємний на зовнішність — але... У мене вже чуття було на людей приємних з вигляду... як от пані моя Тернина. Мимоволі я став видивлятися десь поруч кота або ворона, а чи може собаку...При чаклунові завше має бути якась звіринка або птах.
А чародій тим часом обдивився мене і говорить:
- Далеченько ти забрався від Волинані, раб Найден.
Тут я трохи сам не зашипів, мов кіт.
- Перепрошую, - однак кажу становчо, - я людина вільна і освічена. А ось і доказ тому.
І дістав папір, що зостався у мене від милостей князя-воєводи. Чаклун його у мене вихопив, швидко пробіг очима і заіржав, мов кінь.
- Не втримав тебе волею, - гогоче, - ох, Бігдан, ох дурень... Лісовців як і раніше слухає. Мені, хлопе, байдуже до твоїх паперів. Я тебе Гордяті продав з умовою, щоб ти у нього зростав і ніде з того місця не дівся. За те Гордята від мене в золоті взяв стльки, скільки заплатив за тебе сріблом. Ти мені у Волинані потрібен був. Гордяті пощастило, що рано вмер, а його дурня-сина я наказав випатрати, а Псарню спалити. Разом з Псами і челяддю.. Щоб не ласився на княже срібло.
Ось тут я трохи не сказився. До Людоти то мені байдуже було, але старий Вевран, мій друзяка Ративой... Пси... Щенятко Орр... Темний ліс забери паскуду, як же це допустила тасьминська Княжа Варта... А сережка у моєму вусі ніби розпеклася до червоного — та я все одно стрибонув...
І отямився на підлозі. Голова болить, але мабуть менше, ніж чаклунові бажалося, бо він глипає на мене зі свого кріселка аж здивовано.
- Ти міцніший, ніж я думав, - каже, - гей, псячі морди, витягніть його на двір і дайте хльости.Тільки до смерти не вбийте.
Псячі морди, хай їм всякі біди сняться, виволікли мене на двір, прив'язали до конов'язі і таки дали хльости. До биття мені не звикати було, але канчуків я ще не куштував. Щоправла, думав я, що буде гірше. І запідозрив, що бив мене Арі, і руку при тому, хитрий рудисько не дуже напружував.
Опісля того мене знову відтягли до комори. Доки я на животі лежав і міркував над тим, в яку дупу потрапив, в малі дверцята знову проліз хлопчина з ще одним глеком води і чистим ганчір'ям.
- Хазяїн, - каже, - хоче, щоб ти до завтра на ноги став.
- Лиха сила, - кажу, - твій хазяїн. Тебе як звуть?
- Ніяк, - відповідає, - у мене немає імені.
Зір у мене і справді був мов у кота, тому я розгледів на шийці хлопчини металевий обруч.
- Твій пан з Кімрії? - питаю, - бо чув я, що там вдягають нашийники на невільних слуг.
- Ага, - говорить хлопчик, - він торговець і чародій.
Якщо цей кімрянський змій чимось і торгував, то хіба що отрутами. Я плюнув і продовжував розпити.