- А як ти у нього опинився?
- Не знаю, - каже, - я завжди його супроводжував.
Ну чисто моя історія — не знав та ще й забув. Тільки мене чомусь клятому кімру потрібно було зоставити у волинанських псарів та ще й заплатити за це золотом. Дедалі гірше.
Хлопчик тим часом промив мені рани, і змастив чимось спину. Останнього напевне господар йому не велів, бо бідося весь час озирався, ніби біди очікував. Я сяк-так сів, сьорбнув води з глека і роздивився хлопця пильніше.
Чимось мені оце мале нагадало друга-приятеля його ясновельможності Ружинського. Лісовці, вони на людей схожі, але щось в них є таке... нелюдське. Навіть отак одразу і не скажеш що. Щось невловне. І я міг би поставити останні півкопи, що мале або лісовченя, або принаймні їхньої крові.
Чував я про панків, котрі заводили собі дивацьку службу з нелюдей, а чи звіролюдей — але то все були або Пси, або перевертні. Лісовці, як і лісові духи, до служби не надавалися. Хлопчина мабуть потрапив до старого чорта зовсім малим.
- Слухай, - кажу, - а якби звідси чкурнути, що б ти сказав?
Крізь оті дверцята, що ними пролазив малий, мені було не вибратися, але хлопець міг би відсунути засув, бо за те, що вартові Пси налигаються теж, я міг би поручитись.
- Я не зможу, - говорить хлопчина, - нашийник задушить мене, якщо спробую втекти. Та й у тебе, я бачу, заклятий метал у вусі...
І тут він замовк і аж оченята витріщив. Що цікаво — він теж в цьому присмерку бачив незгірше за мене. Я труснув головою і зрозумів — чогось не вистачає. Звичного тягаря сережки.
Малий ту гидоту з землі підібрав і каже:
- Вона померла... це живе залізо, закляте на смерть. І вона померла.
- Слухай, - говорю, - я служу відьмі. Могутній відьмі. Сила моєї пані вбила цю сережку. Тікаймо разом, і я умовлю її тебе визволити.
Ох, я був не певен, щодо цього, але сподівався, що відьма таки допоможе. Надто вже це лісовченя а чи не лісовченя мені шкода було.
Хлопчина кивнув, наважуючись.
- Сьогодні хазяїн ляже пізно, бо очікує гостей, - говорить, - а перед ранком я відсуну засув.
Ну хоч щось. Малий подався геть, а я допив воду і став прикидувати, чи не звалюся я до ранку з гарячкою. А також якого Чорнобожича я потрібен завтра чародієві ну... не те щоб здоровим, але принаймні при силі. Щось всі ці таємниці почали мені набридати.
Але засув відсунувся раніше, ніж я очікував. Я, чесно кажучи, не дуже то і сподівався на малого, а тому не надто й здивувався, побачивши замість нього псоглавця при чоботях і жупані.
Псоглавцем тим однак виявився Арі Рудь. Він кинувся до мене і загарчав:
- Навчителю, гиррр... Ви цілі? Гиррр! Я вже рруку стрримував-стрримував.
Я витріщився на нього трохи здивовано. Чаклун мав би перепятнувати псисько на вірність собі, але мабуть трапилось те, про що я тільки чував від небіжчика Гордяти. Якщо Пса кілька разів перепятновувати, то сильний струс може повернути його до найпершої Прив'язки. А Арі був моїм улюбленцем і мабуть це відчував.
Арі тим часом гарчав і скаржився. Оповідав він, що його просто викрали з Княжої Варти і насильно перепятнували. Новий господар погано годує і часто б'є. Дозволяє пити брагу, чого порядний Пес робити не мусить. Всі інші Пси цього пана здичавілі і навіть скажені. Пан навіть дозволяє їм злягатися з чоловічицями, чого порядний Пес ніколи не робитиме, бо у чоловічиці запах не той, і вона не вміє певних ритуальних рухів, необхідних для повноцінного злягання. Але опісля браги Пси скаженіють і не звертають уваги ні на запахи, ні на звичаї. Мало того, чоловічиці не хочуть злягатися, бо у них напевне не строк бубнявіння, а негідні Пси їх до того примушують силою. А цього вечора Арі почув про загибель Псів з псарні Собакевичів. У нього, Арі, навчалося там двоє молодших братів від другої матері, порядні чемні щенята, яких навіть не бито було за весь перший рік, як і його, Арі. Зграя Рудь напевне присягнула помсту, і він, Арі, одірве гидкому чародієві голову.
Отут я його зупинив. Сказав, що з чародієм нам не зладнати самим, розказав про відьму... Арі пожвавішав.Дурнем він не був і видко тямив і сам, що не впораємося.
- Нам треба тікати звідси, Арі, - кажу йому, - і прихопити невільника твого чародія. Хлопчисько без імені. Бачив його?
Арі насурмонився:
- Малий лісовець? Грр... Террпіти не можу...
Що правда то правда, Пси чомусь лісовців не люблять, і оповідають про них страшні байки вечорами на Псарні. Лісовці, мовляв, тільки но загледять у лісі псоглавця, одразу стріляють з лука — і по Псові. А також наводять на Псів вроки, і то на вчених порядних Псів. А здичавілі і скажені Пси не раз зникали в Темноліссі, і навіть кісточок їхніх потім не знаходили.