- Лісовець він чи не лісовець, - кажу, - а чаклунові чомусь на ньому залежить, і ми допечемо поганцеві, якщо викрадемо хлопця.
Власне кажучи, з Арі цього було досить. А у мене щодо того хлопчини свої думки були. Ще невиразні але плутався в тих думках друг-приятель князя-воєводи і сам Ружинський. Історію, яку мені оповів небіжчик Ративой я добре запам'ятав, відзначив собі чаклуна, котрий Богдана-князя прокляв і ще дещо. Якщо я мав рацію, то Ружинський і його приятель вельми зрадіють, побачивши хлопчину. А я віддам борг вагою в шість срібних резан. В боргу я бути не любив.
Таким чином я опинився в дворі, а Арі затягнув до шопи вартового псоглавця, якого сам же й придушив. У Псів, яко і в нас, людей, любові братерської між собою не було. Вчений Пес, як от Арі, придушити здичавілого псоглавця вважав за справу цілком угодну Хорсу, та й здичавілий зробив би те саме, аби йому вдалося.
Псоглавці, що пиячили в дворі, нині валялися, мов на бойовиську, хто де впав. Арі зневажливо загарчав. Сам він був тверезісінький та ще й з зарядженою кременівкою в руках.
Дім, в якому обрітався чаклун (і я дуже сумнівався, що той дім був його власністю) мав галерею, що виходила на другий поверх. Перший поверх займала зала, яка мені минулого вечора здалася величезною. Я зоставив Арі вартувати внизу, сам витеребився на галерею і поповз нею мов справжній котяра, час від часу загдядачи в щілини ставень.
В одній з кімнат я й уздрів хлопчину. Той стелив — хазяїну певне — ложе, широке з балдахіном та приступочками. Я відсунув деревляний щит, що затуляв вікно і тихо свиснув.
Малий побачив мене і у нього аж оченята засвітилися болотяним вогником.
- У пана гості, - говорить, - приїхали ввечері і досі пиячать.
За власними бідами я не подумав, що чародій може бути не сам. Челядь я в рахунок не брав, а з Псами сподівався, коли що, зладнати з допомогою Арі. І раптом гості... Хоча хтозна, може клятий кімр буде зайнятий гостями і ми потиху здиміємо.
Авжеж, не з моїм щастям. Тільки я махнув лісовченяті, щоб вона бігло до мене, аж тут за дверима почувся гуркіт кроків і голос чародія, котрий обіцяв якомусь вельможному панству показати щось цікаве. Цікавого в спочивальні було — тільки я та хлопець. І коїлося зі мною щось дивовижне. В жили наче живого вогню влили, на зір я й раніше не скаржився, а нині кожну павутинку над дверима розріжняв. І замість того, щоб тікати, я чомусь стрибонув вперед.
Двері, звичайні собі двері, раптом стали мені вузькі, і вдарився я об лутки так, що весь дім загудів. Рик якоїсь звіроти злився з людським вереском, я відскочив, а лісовченя — таки не дурне воно — метнулося прожогом і взяло двері на засув.
І лише зараз я втямив, що рикав не хто інший, як я... І що стою я на чотирьох лапах і, здається, маю хвоста. А малий гапиться на мене в повному захваті.
- На спину мені, - прогарчав я. Не знаю, що там уже мале втямило, бо говорив я трохи не гірше за псоглавця-першогодка, але прудко скочило мені на спину. А я вистрибнув на галерею а з неї стрибонув униз.
Арі з переляку трохи ручницю не впустив. Проте — недарма ж відмінник і кращий учень — швидко отямився і бахнув з кременівки по якійсь постаті, що висунулася на відкрите. Поки Псисько перезаряджало зброю, я оцінив ситуацію — і де лишень розум взявся.
- Арі, до брами, - рявкнув я. І понісся тудою сам.Брама, як ви пам'ятаєте, мала такий вигляд, наче її вибили, а потім сяк-так встановили. Дашка над нею не було. Я стрибонув — вірніше стрибонуло моє тіло — і вибрався на оту загорожу. Арі, дурним не бувши, вчепився в мене ззаду, трохи хвоста не одірвав.
Ніколи б при здоровому розумі я не стрибонув би отак, тим більше не потаскав за собою псоглавця в повнім озброєнні. Хлопчина не в рахунок, він майже нічого не важив, а от Арі зі своєю кременівкою... Та думати було ніколи — і я стрибонув з брами вниз. А наді мною щось свиснуло: якби не куля.
Потім мені оповіли знаючі люди, що видно клятий кімр спершу хотів закляття на мене навести — і наштовхнувся на відьмин захист. Пані моя Тернина була особою передбачливою і на випадок, якщо я наскочу де на свого ворога, прикрила мене захисними чарами. Це дало нам час — доки чорнобоже поріддя отямлювалось від рикошету, а чари в моєї пані міцні були, я вже нісся сам не знаючи куди, лісовою дорогою. Стріляли по мені певне охоронці чародія, або оті панки, яким зловредний чаклун хотів для чогось хлопчика показати. Але не влучили, що дивно вельми — я відчував себе вдвічі більшим ніж був.
Де я опинився — зовсім не уявляв. Розпитувати Арі було ніколи. Зоставалося просто нестися вперед сподіваючись, що за мною не женуться вже кінно або пішо. Псоглавець біг поруч зі мною. Арі — я ж говорив, що він розумник — на бігу скинув чоботи, і тепер встигав за мною цілком вільно. Чоботи, однак, псисько не кинув, одяг і взувачка у псоглавців ознака стану в зграї і між людьми.