Коли я став поглядати обабіч, куди б звернути, на стежину раптом вискочили два вовки, здорові, мов телята — плямисто-білий і сірий. Побачивши мене вони остовпіли, а потім розвернулися і кинулися навтьоки.
Я вирішив, що Білун з Сіроманцем — а то були таки вони — може мене й не пізнали в новому вигляді але кудись та виведуть. Тому побіг, а радше пострибав, за ними, а вовчики-братики звернули до хащів, але швидко не бігли і відірватися не намагалися.
Коли потягло вологістю, ніби від ріки, я зрозумів, що ми десь неподалік Родні. Лапи мої ковзалися по вологому камінню, зрештою вовки пірнули в якусь щілину в каменистому березі, і я хочеш-не хочеш поплазував за ними. На пузі. І дуже боявся, що там і застрягну. Арі хекав ззвду. Хлопчини я вже давно не чув, але він вчепився в мене мертвою хваткою.
Виповз я на світ — неначе вдруге народився. Це були околиці храму Хорса, того самого, де мене прилапали здичавілі псиська. Вовки прудко бігли вуличками, а я тільки й подумав — ой побачить нас зараз хто, з переляку і лапи витягне... тобто ноги.
Перед укріпленим дворищем — а в Родні поміж багацькими домами інших і не водилося — вовчики мої провили двічі, і брама потиху відчинилася. Ясна річ запрошення я чекати не став. Тим більше, що хлопець у мене на спині ослаб і вже аж хрипів..
На ганку дому я уздрів — от щастя — пані мою Тернину. В компанії князя-воєводи і лісовця. Ну, що ця двійця тут, я вже давно втямив, а от що відьма знайома з Ружинським, було для мене несподіванкою. Відьма одразу ж оцінила побачене, кинулася до мене, підхопила хлопчика і забігла в дім, трохи з ніг не збивши князя та його друга-приятеля. Князь же вслухав вовчурів, котрі тим часом встигли перевтілитися, гукнув челядинців, ті підвели коней. Трьох коней — на одного скочив лісовець, за спиною якого я уздрів тул повний стріл, а в руці він мав, ясна річ, лука, на другого сам його вельможність, котрий був зодітий як для бою, при кольчузі і в шоломі, на третього — незнайомий мені молодик, в якому я по чубу і сорочці, гаптованій громовими колесами, пізнав Перунового жерця. Оце тобі голос... Знову відчинилась брама, і трійця винеслась з двору геть, наче за ними гналися всі тридцять три лиха з Марениного почту. Вовчурі, ясна річ, знову попереду, перекидаючись трохи не в льоті. Чоловік десять озброєної же челяді ледве встигали за ними
Оскільки мене ніхто за собою не покликав, та я чесно кажучи супроводжувати цю дивну компанію не дуже і хтів, але цікаво мені було дізнатись що там з хлопцем. Я обережно зайшов в дім і сунув носа до вітальні. За мною скрадався Арі.
За вітальнею була величенька спочивальня, там я і віднайшов відьму і хлопця. Пані моя Тернина замість того, щоб вилаяти мене, або здивуватись, сказала тільки:
- А ти нічогенький, Котяро. Зрештою, я так і думала, що ти людозвір.
Я хотів щось спитати, але тільки рикнув. Коли тут до спочивальні залетів зловредний Вран і заверещав пронизливо. Відьма зашипіла мов кішка і наказала мені:
- Йди сюди. Лягай отут просто на ложе і стережи малого. В будинку нині нікого нема — вся челядь понеслася за тими бовдурами. Це хто з тобою, псоглавець? Він надійний?
Я рикнув знову, сподіваючись, що відьма прийняла це за ствердження.
- Нехай він стане на дверях, - розпорядилася відьма, - з отим ружжом своїм. І якщо хтось чужий намагатиметься сюди пройти, вбийте його.
Ну от, тепер уже і вбийте... Чисто війна. Я влігся на ложе, обійняв лапами непритомного хлопчину, відзначив собі, що нашийника на ньому немає, але є багряно-синій пруг на горлі, і приготувався чекати.
Лежав я таким чином доволі довго. Арі, от же ж чемний Пес, стояв перед дверима на чатах з кременівкою напоготові. Що коїться я усвідомлював — скажений князь зі своїм лісовцем помчали до чаклуна, якого ім вистежили Вовчурі. Як до них пристав Перунич, я не знав, але здогадувався, що змій кімрянський напевне і був вбивцею волхва Борислава, а Перуничі затяті у помсті не менш аніж відьми. Чого моя пані Тернина взялася їм допомагати, хтозна — я її ніколи не розумів.
Вікна покою були засклені — мутним, недорогим але склом. Крізь оті вікна я помітив, що вже світає, і задумався — а що буде, коли ніхто не повернеться? Чи зможу я прийняти людський образ? Куди тоді податися і що робити з хлопцем, котрий неспокійно метався між моїми лапами... Лапи, до речі, були здоровезні, а ще мені дуже хотілося жерти, і я побоювався, що людський розум мені відмовить, і я на когось кинуся. Або на хлопця, або на Арі... Про те, що бути в тілі звіра довго небезпечно — мені Вовчурі колись оповідали... з неапетитними подробицями. Або якраз з апетитними... Тьху, оце попав...