Тим часом хлопчина отямився і аж засяяв, уздрівши мене.
- Ти красивий, - мовив, - а як тебе звати?
Дійсно, за отим усім я хлопчині навіть імені свого не назвав. Хоча що там називати.
- Звуть Найденом, - кажу, - а дражнять Котярою...
Ясна річ, це я все не промовив, а прогарчав, та так, що Арі аж підскочив і трохи з ручниці своєї не випалив.
Малий однак мене зрозумів.
- Котяра, - засміявся. А потім сказав серйозно так. - Ти ж мене не покинеш? Ти завжди будеш зі мною?
Оце тобі голос. Я ж взагалі то на службі, а пані моя Тернина непередбачувана вельми. Хлопчик же, якщо мої здогади є вірними, має лишитися з князем і його другом-приятелем.
Тут в прихатні розлігся тупіт і збуджені голоси. Арі відступив вглиб кімнати, щоб зручніше цілитися було. Того, що він випалить в свого я не боявся — Пси стріляють не на вид і навіть не на звук — на запах. І Арі запах той відчув, бо стрільбу поставив до ноги і виструнчився. Видно, що у Варті служив, хоч і недовго.
До спочивальні увірвався його ясновельможність. По його злючому лицю я зрозумів, що щось пішло не так. Упустили вони чаклуна. Ой, шкода... Особливо, коли врахувати, що я тепер зловредному кімру багато чого винен.
За князем зайшли лісовець і відьма. Вся трійця пропахла димом, тліном і крівцею. Ой, що ж воно там було — думати насмілююсь, що нічого доброго. Нюх і слух я мав тепер незгірший за Пса, а то і кращий, особливо, як на них зосереджуватися, а не на бурчанні у звірячому шлунку, і відчув, що Перунич теж живісінький, але когось з князевих челядинців поранено, і то незле.
Відьма зміряла мене поглядом і сказала:
- Підіймайся, Котяро, тільки обережніше.
Коли я з ложа злазив,воно таки піді мною тріснуло і завалилося на один бік. В покоїку одразу ж стало тісно. Князь трохи подався назад, а лісовцю хоч би що — стоїть, роздивляється, усміхається. Відьма тим часом командує:
- Перекидайся, це дуже просто. Зібгайся в клубок і уяви, що стрибаєш. Тільки уяви. Бо рушиш насправді вперед — рознесеш все довкола.
Я послухав поради, зібгався, очі заплющив і уявив, що лечу... В очах потемніло, щось грюкнуло — і ось я, Котяра, рудоволосий високий чолов'яга, сиджу на підлозі, кліпаю очима, всі тіло болить, наче побував у молотарці, але диво-дивнеє, зовсім не болить спина, по якій Арі вчора періщив канчуком, хоч і легенько але все ж таки.
- Розумник, - мовила відьма, - ну я пішла до поранених, а ви тут поспілкуйтеся.
І вийшла, а я ледве на ноги звівся і сів на краєчок ложа, хоча це було вельми нечемно стосовно його вельможності. Лісовець тим часом непомітно вийшов, а повернувся з величеньким шматом вудженини і паляницею. Цілою.
Спершу я не думав, що зможу отак прилюдно не просто їсти — жерти. Але коли запах вудженини почув, мені все стало байдуже. Зжер я все, лісовець тим часом приніс ще й глечик з медом а до нього полив'яну ложку і ще паляницю — і що ж ви думаєте, я і те зжер і не наситився. Лісовець, мовби це відчув, бо вийшов втретє і приніс ще горщик варення з лісових ягід. І тільки тоді мені стало краще.
Ружинський терпляче очікував, сидячи біля вікна на кріселку. Злобний вираз з його лиця потроху сходив, а погляд було прикуто до хлопчини, котрий забився під ковдри за моєю спиною.
- Найдене Ружин, - зрештою мовив князь, - ти сам не знаєш, що ти зробив.
- Може не знаю, але здогадуюсь, - мовив я і віддав горщика з варенням (там ще залишалося не так і мало) в мале рученя, що витяглося з-за моєї спини.
Князь хмикнув, але не зло а зацікавлено.
- І про що ж ти, - питає, - здогадуєшся?
- Все почалося з того, - мовив я з усією повагою, - що ваш вельмишановний батько покохав лісову панну...
Його ясновельможність поглянув на друга-приятеля і сказав:
- Ти правий був, Деревію, колись воно та мало вилізти назовні.
- Ви, - продовжив я, - вродились в батька, а не в неньку, тому тато ваш оголосили вас спадкоємцем... від відьми з Дакії шляхетного роду.
- Атож, - мовив Ружинський стиха, - звісно ми не кімри і не бойї, котрі чомусь певні, що в сідів тільки й справ, що дітей людських одмінювати та вроки наводити, але аби княгиня Ясна взнала, що спадкоємець її воєводи напівсід...
- Потім, - мовив я, - ваш батько загинув, і комусь дуже хотілося, аби ви подумали на сідів-лісовців. Але ваша шановна мати довела вам, що це не так...
- І тоді я кілька місяців провів в Серці Темнолісся, - озвався князь, - і там зустрів сестру Деревія, котра стала матір'ю мого сина. Я забув, що мене проклято — бо ніколи не боявся ні бід, ні вроків. Я бачу, що оповідати тобі щось іще зайве, Котяро. Ти врятував мого сина, котрий пропав без вісти під час нападу кімрів. Моя лісова панна загинула — Деревій відчув це. Він намагався її врятувати, чесно намагався. Він навіть повів однокровників до битви, вперше за багато тисяч літ. Потім ми шукали хлопчика... і уже підібралися близько до чергового лігва чаклуна....