- А я тут встрягнув і трохи все не зіпсував, - мовив я винувато.
Ружинський похитав головою:
- Ми не помстилися, це так, але ми могли доконати помсти і зостатися з мертвим дитям на руках. Те, що сталося — судьба. До чародія я ще доберуся, він бо не лише у мене в боргу.
- Атож, у нього на хвості вся Перунова сила, - сказав я, - жерці розшукують поганця за вбивстао волхва Борислава....
- А, - вимовив князь, - Віщий же був родом з твоїх місць... Дійсно, жрець Перунів Воїрад запропонував мені поміч, і я прийняв її. Я, незважаючи на половину нелюдської крові, все таки лише воїн, а Деревій чарами володіє, але проти заклятого заліза йому не встояти. Клятий кімр, щоб йому переродитись змією, десь надибав цілу схованку цього металу. Кажу “надибав”, бо самому йому таке сотворити кебеті не вистачить. Тому Воїрад нині буде біля мене, а окрім того і пані Тернина, котра зацікавилась всіми цими подіями. Буду радий, коли зостанешся і ти, Котяро. На винагороду я не поскуплюся.
Малий за моєю спиною поки ми отак перемовлялися, доїв варення з горнятка і знову принишк.
- Хлопче, - мовив я, - ти б вилазив звідти та привітався з батьком і стриєм. Вони тебе десять літ шукали...
Чесно кажучи, я не розумів, чому обидва родичі тримаються на відстані. Злякати малого бояться? Я б уже давно б його на руках тримав...
Лісовченя вилізло з-за моєї спини, потерло зранену шию і завмерло, розглядаючи двійцю Богдан встав і рушив вперед, явно гамуючи себе.
- Потиху, - озвався Деревій, - потиху, брате.
Зрештою, князь обережно доторкнувся до голови малого. Простягнув руки, але той чомусь відсахнувся і закрив личко долонями.
- Все буде гаразд, - мовив я підбадьорливо, - бачиш як все склалося. Ти на волі, і родичів знайшов. Не бійся.
- Я не боюсь, - озвався хлопчина, - але ти все одно будь поруч, Котяро.
Чого хлопчина жахався навіть рідного батька опісля життя у того старого ворона, я міг зрозуміти. Не міг втямити,чого він прилип саме до мене, наче щеня, котре лише вчора потрапило до Псарні. Ружинський погладив сина по голівці, глянув на мене — ой не лагідно - але сказав:
- То як, підеш до мене? Не слугою будеш, братом названим. Я відшукаю твою рідню — не так уже багато зосталося в степах бойових гепардів.
- Піду, - відповів я бадьоро. А що мені ще залишалося.
Зірка, за якою я любив спостерігати, нахабно підморгувала мені в прорізь вікна. Вікна в домі намісника були вузькими, мов бійниці, а сам дім чимось нагадував оті фортеці оріанських панків, зменшені до іграшки — чотири вежички по боках, брама одна, але обкута залізом, внутрішні дворики числом три, хатина для прислуги в четвертому дворі ну і камінні стіни, через які в покоїку було холодно навіть теплого дня.
Я до невигод, однак, був привчений змалечку тим більше, що нині мав ковдри зі шкурок вивірки, хутряний мішок, щоб вкладати туди ноги і безліч інших великопанських зручностей, серед яких був навіть нічний горщик, ніби я настільки зледачів, що не пробіжуся вночі до вихідку.
З краєвидом у вікні мені трохи не пощастило. Віконце виходило на старезні княжі палати ще часів Святославових, а може і ще давніших. Вони були забиті і повільно руйнувалися, а вночі там світилися якісь загадкові вогні, лякаючи випадкових блукачів. Князя у Кийграді не було вже кілька сотень літ. Власне кажучи й намісники були тут лише задля гонору, а не з нагальної необхідності. Град був настільки захищений незримими чародійськими силами, що намагатися брати його на меч, як то казали в давнину, міг лише самогубець. Всі чвари за панування над містом вирішувалися біля Вишгороду, а кийградське жрецтво вирішувало вже впускати чи не впускати переможця.
Однак, варта у місті мусила бути. І княжий суд, і все таке інше.
Сам я був нині не просто собі Котярою, навчителем Псів. По прибутті до Кийграду Перунич Воїрад зводив мене до Перунового Гаю, і там мені підібрали ім'я. Обряд був довгий і урочистий, з ворожінням на резах і пусканням на воду маленьких човників, котрі мали забрати до Нави мене, колишнього. Нова особа, сиріч людозвір породи бойових гепардів, мала зватися Ярополком а називатися поки що Ружинським, аж доки не віднайдеться моя справжня рідня.
Навіть опісля того, як мої родичі віднайдуться, я мав зостатися Богдановим братом. Ружинський обрядово присягнув в тому перед Перуновим Образом, і ми змішали кров. Я навіть не намагався умовляти його не робити цього — князь, якого я віднині мав називати Богданом, завжди робив все по власній волі, а якщо слухав чиїх порад, то хіба що Деревієвих.