З потьмянілого, але справжнього венедського люстра на стіні мого покоїку, дивився на мене все той же Котяра, рудий зеленоокий хлопака. Хоча зміни таки були — без клятої сережки у мене трохи витяглись вуха і стали схожі на звірячі, прибавилося сили в руках... Мало прибути ще в одному місці, але я поки що перевірити не наважувався.
Ще я мав нині прислугу. Власного чура — хлопця, званого Ратшею з Гонтовичів, якогось далекого родича Ративоя з Тасьми. Ратша, шляхетський молодик, взятий князем у вояцьку науку, поглядав на мене здивовано — але служив добре і не суперечив. Тому що був письменним і дещо читав про бойових гепардів.
Не дуже-то приємно, коли на тебе дивляться так, наче ти зараз кусатися почнеш, але його ясновельможність, брат мій названий Богдан, нехай йому все добре сниться, оголосив усій челяді, що я троха не княжої крові а у гніві просто скаженію. Взагалі то останнє більш личило б самому Богдану, але я погодився з таким описом. Просто промовчав.
Служби я ніякої не ніс. Пані моя Тернина відбула на Лису Гору, де знаходився відомий відьомський прихисток. З нею щез і зловредний Вран, вік би його не бачити. Відьма, однак, була іншої думки. Перед тим, як піти, вона смикнула мене за косичку, в яку я збирав волосся, і мовила на диво лагідно:
- Щось мовить мені, що ми ще зустрінемось, Котяро. Будь відважним і бережи Ружинських. Обох.
Я і так був при малому княжичу чи то пестуном, чи то охоронцем. Малого Ружинського, виявляється,звали Вітровієм — це ім'я за звичаєм лісовців дала йому мати, а батько мусив дати ще одне і назвав хлопчину Богуславом.
Материним іменем хлопця мали звати лише найближчі .Себто і я теж.
Тримався хлопчина непогано, зважаючи на те, чого він насьорбався. Та що там, добре тримався. Чародій на прізвисько Лісс (ви мабуть не забули ще, за яких обставин я почув це ім'я) нацькував кімрів на маєток Ружинських, де й перебувала лісова подруга Богданова зі своїм малюком і довіреною челяддю. Нападу вони не очікували, а тому, коли оборонятися стало неможливо — а жони лісовців войовничі і схожі в цьому на Чарн, молода пані спробувала пробитися до озера Свічадо з луком в руках, мечем при боці і дитям, привязаним до спини.
Біля того Свічада і прийняла пані Ружинська останній бій. Я так і не взнав її імені — Деревій якось обмовився, що імена їхніх загиблих розвіює вітром. Що там вже сталося — відає хіба що Лісс, щоб йому переродитися пуголовком і ніколи не стати жабою. Відомо одне — через кілька літ чаклун почав мандрувати з дитиною-Помагачем.
Зазвичай Помагачем у чародія а чи відьми є тварина або птах. Дітей використовують найбільш злобні особи — бо Коло, що відьомське, що жрецьке це суворо забороняє. Діти-Помагачі зазвичай гинуть у підлітковому віці, а що їм доводиться пережити, про те я краще промовчу.
Лісовці взагалі то сильний народ. От взяти хоч би Деревія — лице мов у дівчини, волосся мов чорна хвиля, рухається мов тінь, а говорить так, що ледве чути його. Однак оті його пальці, якими він струни арфи з Арморіки перебирав, натягували не лише лука, а й самостріла без корби. Я вже не говорю про те, як він стріляв - у княжих лучників не раз від заздрощів слинка текла. Ну і новітньою зброєю лісовець не гидував, Важку, приміром, гаківницю підняти й прицілитися, в землю її не впираючи, я не зможу. А він міг. Хоча і не любив вогнепалів, говорив, що вони є ознакою майбутніх великих бід.
Вітровій, котрий був на три чверті лісової крові а отже і сили майже їхньої, вижив і навіть не надвередився розумом. Помагачі чаклунські зазвичай є недоумками.Найкраще на них надаются бідолахи, що на голову хворі від народження, тому батьки таких дітей часто чинять зле і продають їх чаклунам. Єдине, що було дивацьким у бідного лісовченяти — це нехіть до будь-яких дотиків. Дозволяв він торкатися до себе лише мені, та й то зазвичай, коли я перекидався на гепарда йому на втіху. Відьма натякнула якось, що мерзотний Лісс робив з хлопчиною дуже нехороші речі. Богдану вона про це, хвала Богам, не сказала, не тому, що пожаліла, а тому що нагоди не трапилося, ну а я тепер мріяв про те, як упіймаю поганця Лісса і випущу з нього кишки на поживу воронам.
От і цього дня я вдягнувся, вмився за допомогою Ратші, котрий зливав мені зі срібного глека, і вирушив до свого підопічного. Снідали ми з ним разом, при чому малий клював смаколики мов пташка дзьобиком, ну а я вже призволявся як слід, і йшли до покоїв намісника вітатися з батьком.