Богдан зустрічав нас вже зодягненим в незмінне своє чорне вбрання. Їв він чи не їв — хто зна, вони з другом-приятелем могли й по три дні поститися незрозуміло чого. Говорив він з хлопчиком лагідно, розпитував як спалося. Іноді тут таки сидів Деревій, гортав книгу, усміхався. Ну а далі — все залежало від хлопцевих бажань. А бажав він навчатись, наче наздогнати хотів пропущений час. І книжкам, і вправності в бою. Задля останнього до нас з Гаю Перунового навідувався Воїрад, який і вчив малого битися на шаблях і старовинному мистецтву мечника. Задля ж навчання премудростям ріжним запрошено було домашнього княжого жерця Богорада, котрий, як і всі князеві наближені, відданий був дому Ружинських може і більше, ніж Богам нашим.
Обідав я, звісна річ, за княжим столом. Опісля обіду знов перебував з Вітровієм — перекидався, ганявся за ним двором, дозволяв на собі їздити — тільки що за вуха не тягати, мов кота. Бідняточко під час оцих розваг оживало трохи, сміятися починало на втіху Богданові та Деревієві. А потім знову — то книги, то стрільби з лука і так до вечора.
Мій псоглавець Арі був теж влаштований незле. Хоча Ружинський не тримав Псів, але Арі було прийнято до гриднів, і він старанно ніс службу. Оскільки він був чемний і вихований Пес, над ним ніхто не глузував, а вмінню стріляти навіть дивувалися.
А от про Вовчурів я за цими всіма клопотами геть забув. Та вони мені нагадали цього ж таки вечора.
Вовчурі, як ви мабуть вже здогадалися, служили княжими вивідачами і тілоохоронцями. Поки що вони були задоволені і службу міняти не збиралися. Князь часто посилав їх з якимись дорученнями, тому я їх довго і не бачив. А вони мене вистежили — коли я увечері, маючи годинку вільну, подався з Княж-гори вниз, у місто.
Кийград є містом жерців, храмів і торговців, котрі процвітають під храмовим захистом. Тому тут повно таких кумирень — куди там нашому храму Мітри у Вергуничах. Всі купчини іноземні та іновірні жертвували на доми Богам своїм, і ті доми були найрізноманітніші. І Семарглу туранському тут віддавали шану, і Епоні бойїв і вольгів, і кімрський храм Білана і Білуни стояв тут таки... І домівки незнаних мені Божеств з Етрурії, Арморіки та далекого Еріну. Сканди мали гайок за містом присвячений Одіну. Ба, навіть торговці з далекої Бгарати мали тут храм свого Божества з головою слоня, що опікувався певне добробутом, як наш Велес.
Поки я на все це гапився, хтось ляснув мене в плечі так, що я аж підскочив.
- Ви тільки подивіться, - завів Білун, а то ясна річ був він, - на нашого Котяру. Запанів, зазнався, друзів-приятелів не пізнає...
- Умгу, - припрягся й Сіроманець, - куди йому до нас, сірих... Він теперка бойовий гепард. Хоч би привітався, котяча мордо.
- Ач які, - мовив я, сміючись, - може це ви запаніли, бо вже третій тиждень десь дляєтесь, замість того, щоб зі старим другом випити.
Випити мої вовчики були не від того, а тому ми одразу ж звернули до найближчої вулички і надибали там корчму “Вуста медовії”, де начебто, згідно напису резами, рунами, огамічним письмом а також туранськими знаками наливали найкращу медовуху на всьому Подолі.
Опісля чергового кухля вовки мої захотіли продовжити гулянку вже з дівками.
- Ти й досі дівич, Котяро? - поцікавився Білун, - так воно і є, по морді сором'язливій видно. Ходімо з нами до Ярилової здибанки, там тебе позбавлять цнотливості.
Я почав було відмовлятися, бо страх неспроможності все ще сидів в мені цвяшком, але вовчурі не стали мене слухати і потягли за собою кудись у плетиво вулиць.
Ярилова здибанка виявилася такою ж корчмою, тільки більшою. Вовчурі завели мене до зали і всадовили за невеликий стіл, застелений доволі чистим обрусом. Таких столів тут було багато, на відміну від звичайної кнайпи, де зазвичай вистачало і спільних лав. Ми сиділи і спостерігали. По залі постійно ходили люди — чоловіки, жони, останні часто з обличчями, закритими крайкою хустини або намітки. Підсаджувалися, заговорювали. Дійшовши згоди підіймалися нагору.
Вовчурі сиділи, моргали до жінок і шкірилися. Білун встав і підсів до кількох жон з закритими лицями за сусіднім столиком. Його видимо погнали геть, бо вовцюга пирхнув і попхався шукати далі. Сіроманець теж нагледів собі панну — дівка вже сиділа у нього на колінах і частувалася медовухою. Я пив і позирав на всі боки. Сіроманець порадив мені пройтися залою, і оголосити, що я дівич, тоді жінота, мовляв, збіжиться юрмою. Його мила захихотіла і позирнула на мене з цікавістю.
І тут я уздрів високу як для дівчини панну, вбрану по вояцькому. За спиною у неї туранським звичаєм висів меч, і вбрана вона була як туранка — в шкіряні штани-гамаші і в шкіряну ж куртку, аж надто теплу для цієї пори. З-під куртки виднілася акуратна сорочечка зі скромним гаптуванням. З-за поясу стирчали два пістолі, котрі зовсім не личили ні до іншого озброєння, ні до одежі. З лиця панна однак на туранку, як їх описували в книгах, була аж ніяк не схожа — білявенька і, здається, світлоока. А від її вроди щось у мене ворухнулося — спершу в серці, а тоді і в штанях.