Людота позирнув на мене непривітно, і почав задавати питання. По суті. Справу він знав, дурнем не бувши ледарем тільки. А в тому, що стосувалося прибутків, і взагалі собі рівних не мав.
Переконавшись, що я не забув ні про підігріте вино з прянощами для особливо почесних гостей, ні про нові нашийники для Псів, ні про пов'язки з різнобарвної шерсті, щоб наших підопічних розрізняли глядачі, Собакевич втратив до мене цікавість і зайнявся сніданком. Гордята часом запрошував мене до столу. Цей — ні. Ну й не дуже то треба.
Глядачі і майбутні роботодавці моїх підопічних почали збиратися перед обідом. Як я й думав собі, особливих несподіванок не було. Шляхта з довколишніх містечок, вояки з Княжої Варти, багаті торговці, котрі підшукували охоронців для торгових валок, заможні хуторяни з лісових весей, котрі зазвичай складалися на винайм Пса цілим хутором... Все як завжди. З Лучеська не було нікого — атож, де вже нам...
Хоча, здається, я помилився.
Серед гостей таки був один великий пан. Щоправда без супроводу — напевне зоставив гриднів у Тасьмі. Звістку цю принесли все ті ж Вовчури.
- Покажемо себе, - обіцяли вони, посміюючись, - може можновладцю потрібна замкова варта.
Показати нам було що — псоглавці нашої школи славилися тим, що засвоїли науку стрільби з луків. Мало того — я вишколив невеликий загін, що володів вогнепальною зброєю. Руки Псів були майже людськими, на відміну від розуму. Ох, скільки мені коштувало сил навчити псоглавців командам, в яких і людина-то часто плуталася. Але тепер, здається, наші з Вовками старання окупляться дзвінкою монетою.
Псів-випускників було чотири десятки, і я сподівався, що вигідну службу матиме більшість з них . Молодняк позирав на старших заздрісно, а хлопи пишалися собою, мов травневі бутони. Показові бої, де я й Вовки грали ролі розбійників, порушників порядку або вивідачів пройшли наче по масельцю. Чорна дошка, на якій крейдою були записані прізвиська псоглавців, заяскравіла позначками. Стрільба з луків викликала помірне зацікавлення, а от залп з новісіньких кремневих ручниць — навіть захват. Все таки старий Гордята був розумакою і не шкодував грошей на новітні витребеньки. Важкого мушкетона Пси опанувати так і не змогли через велику кількість команд — а ось це будь ласка. Людота проти був, а тепер не встигає гроші до кишені класти.
Атож, доки ми показували товар, так би мовити, мордами — Собакевич спілкувався з покупцями. Це він вмів найкраще. Суперечки між гостями, котрі поклали око на одного й того ж випускника, вирішувалися просто — грошима. А мені та Вовчурам з цього всього дістанеться хіба що дешиця.
Магната, про якого говорили Вовки, я запримітив вже наприкінці вистави. Він сидів у кріслі яке Людота зазвичай приберігав для почесних гостей, щоб ті не штовхалисяу натовпі, попивав гаряче вино з прянощами і спостерігав. Поруч в такому ж кріселку розташувався ще якийсь чоловік — видно знайомець, або приятель. Принаймні, вони дружньо перемовлялися. Чорне оксамитне вбрання вельможі вирізнялося серед барвистих шляжетських вберь мов крило ворона. Супутник магната мав на собі сірого кольору плаща з каптуром, який прикривав і одяг і риси обличчя. Вельможа возить з собою чародія? Дивно, але зрештою це його справа.
Хоча навчитель Псів і не мусить мати улюбленців, але у мене був один такий. Арі Рудь. Звісно, він цього не знав, а тресував я його чи й не більше за інших. Арі був одним зі стрільців, і найняли його в Княжу Варту аж у Вергуничі. Це обіцяло хлопу сите життя і вигідну службу всі три десятки відведених йому Богами літ. Короткий бо у псоглавців вік. Пять літ щенячої радості, тоді три роки зростання — і саме в ці три літа Пса можна чомусь навчити. А далі — вже як пощастить. Онде Арі з батьком і псицями з його лігва. Котра з них його матір хтозна — усі одної рудої масті, в чистеньких полотнянках, певне куплених навмисне для виходу, і тканих у смужку запасках.
Арі мене побачив і раптом рушив у мій бік. Я про всяк випадок поклав палицю поближче — деяки Пси опісля винайму вважали, що можна спробувати відплатити навчителю за надто суворі шкільні роки.
Але Арі був налаштований миролюбно.