Навіть князь помітив, що я ходжу як причмелений і спитав з усміхом:
- Ти часом не закохався, Ярополче? Чув я, що серед торговців з Бгарати є тигриця-перевертень, котра охороняє торгову валку...
Я лише зітхнув. Не знаю, що вийшло б у мене з тою тигрицею, але навряд чи вона замінила мені мою рись. А я ж навіть не знав, як її і звати... Чарна Чарною, але ми, людозвірі, держави своєї окремої не маючи, завжди підлаштовуємося до тих звичаїв, де живемо. Може колись вона мала інше ім'я... І жила не серед Чарн, або хотіла б жити... Наприклад зі мною — дві такі звірюки не у кожного й правителя в почті є, і думаю Богдан не надто б переймався моїм злюбом, корисним для роду його.
Але тут почалося таке, що мені стало не до любощів.
Власне кажучи, спершу пан князь отримали листа. Той день я запам'ятав надовго — Богдан давно вже заповзявся вчити мене ріжним шляхетським наукам, і вперше довірив мені розпоряджатися Княжою Вартою. До того він муштрував своїх гриднів сам, за допомогою високодостойного старого вояка на прізвище Румович. Вояки, чесно кажучи, були не дуже задоволені, але не ремствували. Ставилися до мене вони по різному: одні захоплювалися, інші боялися. У вигляді же звіра бачили всі і знали, що перекинутися мені не тяжко, аби гарикнути на неслуха. Але чесно кажучи, якби дійшло до справжньої бійки, я покладався б тільки на Арі та ще на Ратшу Гонтовича.
Зробив я усе, як належало — відправив частину вартівників з обходом до міста, змінив пости біля брами, а тих, хто з нічного обходу прибув, розпитав про те, що вночі у місті трапилося і чи не було грабунку або гвалту.
Доповіли мені, що грабувати намагалися двічі — один раз чоловіка, котрий нетверезим бувши, шукав свою хату по Подолу таки роздягли і забрали навіть чоботи, вдруге вартівники підоспіли вчасно і затримали грабіжника, якого і здали судді кийградському просто до буцигарні. Ще була спроба згвалтування, теж з нетверезих очей, бо на перекупці, до якої й причепилися збуї, були аж три закляття куплені від родимої відьми проти згвалтування і пограбування, так що нечесній компанії потрібна була нині поміч жерця Хорса, котрий служив при в'язниці, а потім уже суд і покарання.
Власне кажучи, замість Княжої Варти містяни цілком могли б утримувати власних охоронців порядку, або найняти Псів, але звичай велів Варту й намісника — хто-зна й навіщо. Тому це й вважалося почесним засланням, коли воєвода-воїн мусив дбати про безпеку пияків і перекупок.
Тут я спіймав себе на тому, що вже й мислю мов справжній Ружинський і трохи не пирхнув вголос. Але утримався і подався до брата мого названого доповісти про содіяне.
У Богдановій книгозбірні, де він збавляв вранішні години, сиділа гостя — добре знайома мені відьма. Пані моя Тернина — я і досі її так називав подумки — була зодіта в пошарпане дорожнє вбрання і злюча, мов зграя шершнів.Богдан же смутний та невеселий, немов кислиць наївся.
- Ти знаєш і сидиш на місці? - шипіла Тернина, - знаєш і нічого не робиш?
- Листа привіз гінець сьогодні вранці, - спокійно відповів Ружинський, - неофіційного листа. Від пана Домонтовича, княжого урядовця.
- Я б на твоєму місці, - прошипіла відьма, - вже давно б у дорозі була.
- Щось сталося? - наважився я спитати.
Богдан глянув на мене, і я зі здивуванням помітив сльози в його очах.
- Померла княгиня Росава, - сказав він врешті, - Місяць тому.
Новина була дійсно зла. Зі смертю Росави Богдан втрачав звання воєводи княжого. Зараз він ним не дуже й дорожив, але все ж таки. Ну і хоча він Росаву не любив, принаймні за чутками, але все ж таки кохався з нею за звичаєм, і котрась з Росавиних малих ще доньок була його, хоча, знов таки за звичаєм він не мав допоминатися, котра.
- То ми поїдемо до Ружина? - спитав я і побачив, як Тернина перемінилася в обличчі.
- Богдане, - мовила вона, одним лиш порухом руки звелівши мені мовчати, - тобі нині не можна до Волинані. Тебе перехоплять раніше, ніж ти встигнеш заховатися в Темноліссі. І я б не покладалася на вірність гриднів — зараз не часи Святославові.
- Але що має статися дорогою, - здвигнув плечима Богдан, - Домонтович он пише, щоб...
- Домонтович з тих осіб, котрі здатні перевзутися на бігу, - відповіла відьма, - Доки ти сидів у Кийграді, у Лучеську коїлися дивні речі. Вони, зрештою, кояться вже давно, але тільки нині все це повилазило назовні.
Богдан мав вигляд аж ніяк не зацікавлений. Чого не скажеш про мене.
- Пані Тернино, - мовив втомлено, - мені остогидло життя між людьми. Я звісно не бажав Росаві смерти, а з власної волі вона б не позбавила мене воєводства — але що сталося, те сталося. Як тільки прибуде сюди новий намісник, я повертаюся додому. З сином і братами. І не виходитиму з Темнолісся до смерти. Навіть маєток передам управителеві, бо навряд чи Вітровій захоче піти на державну службу. З його зовнішністю...