- До речі, про зовнішність, - мовила відьма і підвелася з кріселка. - Кілька днів тому, не питай як я про це дізналася, в Лучеську забили до смерти киями особу, в якій запідозрили вовчура.
- Вовкулаку? - спитав князь.
- Вовчура! - рявкнула пані Тернина, - Братство Білобога не робить ріжниці.
- Отой гурток божевільних? - перепитав Ружинський.
- Цьому гурткові, як ти кажеш, покровительствувала віддавна сестра княгині Росави Милиця, що нині є її наступницею, - сказала відьма втомлено, - нема коли мені тебе умовляти. Збирай найвірніших і їдь до Родні. Або ще кудись. Але не додому.
На лиці пана князя з'явився знайомий вже мені впертий вираз.
- Вибачте, - мовив він стиха, - але якщо дійсно почалися такі недобрі речі, то мені тим більше потрібно домів.
З цими словами Богдан вийшов з покоїку, а пані Тернина закотила очі і ляснула по столу книгою, яку певне читав князь перед її появою.
- Писання воєвод чужоземних вивчає, - сказала не зло а сумно, - а сам такий же дурний і простосердий як твої предки, Котяро, хіба що без гепардової крові в жилах. Втім, лісовці й самі по собі... ех. Бачу, Ярополче, чи як там тебе зараз, ти нічого не втямив, то візьми ось...
З цими словами відьма дістала зі шкіряної торбинки, яку завжди носила з собою, рукописний нотатник зі зламаним замочком.
- Того, хто писав, вже немає в живих, - мовила стиха, - князь не чує небезпеки, не хоче її чути, але її маєш відчути ти. І стерегтися. Бо воно тебе стосується найперше. Бувай. Ще побачимось.
Зоставшись у книгозбірні сам, я поклав нотатника на стіл і обережно згорнув книгу, з якою так непоштиво обійшлася пані Тернина. Книга ця коштувала грубі гроші, і перекладена була з мови гінду товмачем торгової валки, тієї самої, в якій рекомо служила тигриця-перевертень, а на гінду і взагалі перекладена з такої мови, що її тут певне ніхто й не чув. Оповідалося в ній про мистецтво війни в країні що була ще далі на Схід, ніж Бгарата. Богдан подібні цікавинки любив і збирав, хоча, наскільки мені відомо, ніколи не використовував поради, в них описані.
Потім я сів і розгорнув нотатника. Нехороші відчуття мої ще посилилися, коли я побачив на сторінках підозрілі темні плями. Зміст теж був доволі тривожний, хоча я не зовсім втямив, як це стосується перебування Ружинского в Кийграді і необхідності поспішного від'їзду.
Власник нотатника давав комусь короткий звіт з діяльності невеликої громади вірних, котрі звали себе Братством Білобога. Вчення їхнє нагадувало туранське, та власне мабуть було звідти й запозичене — з деякими змінами. Вони заперечували рівність і рівновагу Світла і Тьми та вважали, що з Тьмою потрібно безжально боротися.
На відміну від туранців, білобожичі найбільшим злом вважали чародійство, яке, на їхню думку, було повністю від Тьми. Вони відмовлялися від захисних оберегів, лікування накладанням рук, ба — навіть від зілля, якщо воно було зібране або зварене відьмою, а не просто собі знахаркою. Другим за важливістю злом — отут у мене дійсно трохи не стала дибки неіснуюча в людському образі шерсть — були нелюди.
Ріжні громади білобожичів трактували по ріжному, хто мав зватися нелюдем. Найпоміркованіші вважали, що це ті особини, котрі ставлять небезпеку для оточучих, себто упирі, або вовкулаки та інші напівкровні перевертні, а також песиголовці. Точилися суперечки — чи вважати Синами Тьми зачаклованих на вовкулак, або інших тварин людей. Найменш помірковані вважали, що Синами Тьми є усі — від перевертнів до душ дерев або річок.
Автор записок вступив в одну з таких громад, як я втямив, в якості вивідача. З його слів виходило, що громад таких доволі багато, і більшість з них ладна перейти від слів до дії. Його громадою керував розкаяний чаклун, котрий нібито міг визначати нелюдя, навіть якщо його не можна було розпізнати одразу. Починали вони зі знищення живих дерев, а згодом і інших особин. Княжа варта звісно карала тих, кого могла відловити, але інших це не зупиняло, а покарані оголошувалися Страждальцями і шанувалися громадою — як живі так і померлі.
У білобожичів була мета — знищити чаклунство в усьому світі. Для цього вони відшукували два мечі — Чарун і Чаркес. Один з тих клинків чародійство ніби посилював, проти іншого не могло встояти жодне закляття. Долю чародійства мав, буцімто, вирішити поєдинок між людиною і нелюдем, озброєними цими мечами.
Наприкінці йшов довгий сухий список особин, убитих білобожичами. В основному живі дерева, песиголовці і перевертні, але траплялися й водяні та вогняні духи. Що дивно — в списку було зовсім мало дійсно небезпечних істот, таких як упирі або заложні мерці, які дійсно могли б зійти за Сили Тьми.