- Ярро, я вдяка... Подяка.
Не те щоб я розчулився, але на душі стало тепліше.
- Щасти тобі, - говорю, - Арі. Місце добре маєш.
Арі переступив новенькими чоботями, звісив язика і вишкірився всією мордою. Панночки, котрі часом заїжджали подивитися псоглавців, від такого страхіття троха не зомлівали. А це всього лишень усміх. Але що ж... Через отакі от вишкіри песиголовкинь і не беруть у служниці, хоча вони старанні і охоче навчаються. Хоча є багатії, котрі мають всю службу з песиголовців, але то вважається за збочення. А шкода. Псиця в Зграї - істота найупослідженіша. Ще один доказ, що рід цей якийсь вивернутий і від лихої сили.
Та Арі , звісна річ, я цього не сказав, а чемно з ним попрощався. І вчасно — припленталися трохи нетверезі Вовчурі, чимось задоволені з великим глеком у руках, двома порожніми полив'яними кухлями і ще одним кухлем підігрітого вина. Для мене.
- Чуєш, Котяро, - розпочав Білун винувато, - ми мабуть підемо вже сьогодні.
Чогось подібного я очікував, а тому вже примітив в Тасьмі кількох колишніх вояків котрі потребували грошей і не погребували б сталою платнею. Один, здається, навіть командував колись Псами... Прорвемося.
- Свині ви а не вовки, - мовив я однак.- Підвели таки мене.
- Та ну... - похнюпився Білун, а мовчазний Сіроманець став ще похмурішим, - розумієш, таке нечасто випадає. Службу нам запропонував вельможа з Лучеська. Великий пан, князь-воєвода...
Тут мене ненадовго заціпило. Вовкам дійсно пощастило. Богдан з Ружина — а другого воєводи в Лучеську не було — аби кого на службу не брав, і напевне міг визначити перевертня. Приятелі мої могли далеко просунутися на княжій службі. Якщо виживуть, звісно.
- За це треба випити, - сказав я і підніс келих, - дослужитися вам до слави і почестей, як в давнину воєводи Вовк і Вовчий Хвіст.
- Так аби нам такого князя, як ото Святослав-гепард, - ошкірився мовчазний зазвичай Сіроманець - аби нас, звіролюдей, шанував і обдаровував. А що можна вислужити при Лучеських воєводах...
Щось згоди поміж братами-вовками поменшало. Коли перевертні починають згадувати Святослава і ту щасливу добу, коли між перевертнями княжі роди водилися, а гепарди панували не забуваючи при тому вовків, болотяників і решту людозвірів, значить незадоволені вони чимось, або покривджені.
- Та покинь, - пирхнув Білун і налив з витворного глека, явно поцупленого у Ярини з кухні ще два кухлі, - нам пощастило. Бо як же кажуть — скільки не очікуй князя у Кийграді, а приїде намісник. На цю мить з Лучеська...
- Княгиня від себе віддалила воєводу? - спитав я зацікавлено.
- Схоже на те, - хмикнув Білун, - та чи надовго...
Тепер я втямив, чого браття в мінливому настрої. Служба то приваблива, але хтозна, що станеться з опальним роботодавцем. Але видно, братам остогидла Псарня настільки, що вони вирішили ризикнути.
Дійсно, що у нас тут цікавого... Місто стольне далеченько. Великі містечка теж. Тасьма то таке щось — тільки й того що градом зветься. Та й до неї від Псарні плуганитись години зо дві. Це якщо пішки і по людськи — Вовчурі то бігали на чотирьох.
Коротше, сьорбнули ми винця за те щоб княгиня Росава знову воєводу Ружинського до себе наблизила і допустила до ложа. З тим Вовчурі і потюпали збиратися.
Я ж хотів якомога довше не трапляти на очі Людоті, котрий, мабуть, нині зліший за здичавілого Пса через втрату робітників. Але вшитися на горище не встиг, віднайшов мене Орр, щеня-першогодок з Чорнух.
Зі згуків, які видавав малолітка, я зрозумів, що зі мною хоче поговорити котрийсь з гостей. Саме зі мною, а не з Людотою.
“Мабуть, щодо п'ятнування Псів, - подумав я, - ото ще...”
П'ятнувати Псоглавців ми не бралися. Вони й так хочеш не хочеш, а привязувалися до навчителя. А такі п'ятнуванню піддавалися важче, аніж коли виховувати Пса самотужки. Тому слід було наймати відьму. Дві такі пані похилого віку, з навчених ясна річ, присутні були на випуску і бажали заробітку. І завжди знаходилися жадібні дурні, котрі не хотіли платити відьмі за доволі важку роботу — осідлати розум псоглавця так, щоб вірним він був лише хазяїну, або військовому командиру. Вояки зазвичай привозили з собою полкових відьом, а решті доводилося сплачувати за пятнування на місці, додатково до грошей за винайм. Мабуть Людота, Темний Ліс його забери, знову завівся з якимсь шляхоткою і тепер мені доведеться торгуватися з розсердженим панком замість нього.
Зітхнувши, я допив вистигле вже вино просто з глека, для хоробрості. І подався за першогодком вести перемовини з незгідним шляхтичем а чи торговцем.
Орр повів мене однак до будинку, а не до гостей, котрі купчилися біля відьом, яких уже було явно більше, ніж дві. Дехто вже від'їжджав верхи або в кареті в супроводі запятнаних псоглавців теж верхами. Галасу, крику і торгу начебто не чути було.