На порозі мене зустрів Людота. Вираз обличчя у нього був такий, що я подумав — нас обікрали.
- Завтра, - сказав я примирливо, - я схожу до Тасьми і найму двох нових помічників. Є у мене такі на прикметі.
Людота махнув рукою. На його товстій пиці малювався переляк, наче пан Собакевич побачив перед собою не мене, а чудовисько з Темнолісся.
- З тобою хоче говорити, - сказав, - вельможа з Лучеська. Князь-воєвода Ружинський.
Оце тобі голос. Якого лісовця йому від мене треба? Псів вельможа здається не наймав, а отже не мусить мати претензій до моєї роботи яко навчителя. Чогось йому наговорили Вовчурі? Просили, щоб взяв мене на службу? З них станеться — щоб наостанок насолити Людоті, котрий тоді зостанеться зовсім без помічників.
Але чесно кажучи, йти з Псарні мені не дуже й хотілося...
Коротше, я поправив святкового жупана, якого вдів поверх змоклої від поту опісля вправ кошулі, пригладив волосся і пішов до вітальні, в якій Людота і приймав почесних гостей.
Вітальня наша була похмурою, бо жадібний Людота поскупився на добре скло і світло ледве пронизувало товсті зеленкуваті скельця вікон. Ше добре, що хоч дошками не позакривав, як грозився. По кутках ледве мріли поставці з дорогим посудом, який ще старий Гордята колись придбав у якійсь мандрівці. На стіні, протилежній віконцям, розвішана зброя, яку і роздивлявся зараз Богдан з Ружина. Його приятель сидів у кріселку біля вікна, і коли мене побачив, то посунув кріселко якнайдалі. Ну і ну... Гидує чи що? Від мене таки сильно несло псиною опісля отих показових вправ. Чи й не великий пан. Князь он і то не затуляє носа.
- Доброго дня, - сказав я ввічливо, - ваша ясновельможність хотіли мене бачити?
Ружинський обернувся і позирнув на мене. Не зацікавлено, дивно якось. Неначе побачив те, що знав уже, а тепер остаточно впевнився.
Я теж нечемно витріщився на можновладця, ще більше дивуючись, що йому може бути потрібно від навчителя псоглавців в зачуханій сільській Псарні. Князь був красенем, недарма княгиня Росава приймала його на ложі. Чорнявий, а очі мов сталь воронована, і холодні мов крига.. Брехали якось заїжджі лучани, що мати його з Дакії. І начебто відьма. Родима... Я знав, що чоловіки успадковують лише половину сили, і можуть бути тільки навченими — але від погляду воєводи аж мороз поза шкірою пробігав.
Воєвода тим часом закінчив оглядини, розгладив вуса, сів в улюблене крісло Людоти і махнув мені рукою, щоб я теж сідав. Я опустився на стілець і чемно очікував запитань.
- Як тебе звуть? - спитав князь приємним рівним голосом
- Найден, - сказав я неохоче, - без прізвища.
- Давно живеш у Собакевичів?
- Скільки пам'ятаю себе, вельможний.
- А скільки ти себе пам'ятаєш?
Несподіване питання. Я аж розгубився.
- Ну... З дитинства.
- І весь час жив тут на Псарні?
- Напевне що так, вельможний.
- А оте, що у вусі у тебе, теж маєш з дитинства?
- На щастя чи на нещастя, вельможний. Волхв з Перунова капища говорив, що закляте воно.
Кімнатою пронісся шерех, ніби музика заграла. Ні ніби вітер приніс на крилах відгомін музики.
Лише через хвилину я зрозумів, що це заговорив князів приятель, котрий до того тримався в тіні, а крісло відсунув під саму стіну. Слів я не зрозумів.
- Мій друг говорить, - сказав вельможа, - що у тебе не проста заклята прикраса. Вона з холодного заліза. Людина марніє, коли такі речі носить постійно, а таких осіб, як мій приятель, вона вбиває самим доторком.
Я аж на стільці підстрибнув.
- Ваш друг... Лісовець?
- Бачу, що це тебе не лякає, - сказав князь майже весело, - твій хазяїн трохи зі східців не впав.
Колись, як мені ще було цікаво, що я за один, і що то у мене у вусі, то читав я багато книг. У старого Гордяти їх було вдосталь, хоча я й не бачив, щоб той їх хоча б брав до рук. Всякого тоді набрався — і про закляття відьомські, і про чародійські, і в чому різниця між відьмаком і відьмою. Про мешканців Темнолісся мені теж траплялися книги, а ще більше я начувся байок від довколишніх селян, бо Темнолісся довгим “язиком” доходило трохи не до самої Тасьми. Щоправда, цей край лісу начебто був безпечним, принаймні там перебували і волхви і відлюдники.
А землі Ружинських були всі вкриті пущею. І хоча князь не міг мати ніякого прибутку з лісів, які рід його оголосив заповідними, але грошики у нього не переводились. Може завдяки таким ось приятелям.
- Моєму другові, - продовжив тим часом князь, - боляче навіть знаходитися з тобою в одній кімнаті...
Ох ти ж лиха сила... А я вже подумав казна що на чоловіка. Лісовці, вони взагалі то не злі. І не Нави, цілком живі створіння. Але з людьми спілкуються неохоче, а щоб якийсь вийшов з пущі та подався у мандри... Байок про них багато ходить — і про те, що вони невмирущі, і про Безсмертного Співця, котрий нібито дівиць краде, і про те, що закони у них свої: за зрубане деревце вбити можуть, якщо в тому деревці Душа живе. Тільки все життя можна прожити, а жодного не побачити. А тут — ось тобі...