- То може, - запропонував я, - ми з вами, ваша вельможносте, наодинці...
- Не зважай, - прошелестів вітром голос вже по нашому, і я помітив, що лісовець усміхається самими вустами.
- Його воля, - озвався князь, - а ти скажи мені... Найдене. Ти справді нічого не пам'ятаєш з того, що було з тобою до... цього закладу.
- Присягаюся, - сказав я щиро. - іноді мені здається, що я був тут завжди.
Лісовець знову чи то проговорив, чи то проспівав. Князь кивнув.
- Він каже, що тобі одібрало пам'ять, - пояснив вельможа, - ну що ж, Найдене... Давай не будемо тягнути далі цю розмову. Маю до тебе пропозицію. Ставай до мене на службу. Чуром, а далі побачимо. Військову справу ти знаєш...
Чурами у вельмож такого статусу служили лише шляхтичі. Мені аж забило дух..
- Я, звісно вдячний вам, вельможний, за таку ласкаву пропозицію, - сказав зрештою я віддихавшись, - але ж я людина мирна й миролюбна. До війни хисту не маю, і все життя провів в цьому закутку над Тасьмою-рікою. Де вже мені, сіромасі, служити вельможам. Ви взяли на службу моїх приятелів, і напевне вони...
- Ні, твої дружки-вовки тут ні до чого, - мовив воєвода терпляче. Я і то дивувався,чого він досі не гнівається. Велике паньство не любить, коли йому суперечать.
Ружинський ледь усміхнувся і поклав руку на якісь папери, що лежали на столі. Вірніше — два паперових листи і один шкуратяк.
- Ти так прив'язаний до Собакевичів? - спитав насмішкувато, - що не бажаєш змінити долю? А чи відомо тобі... Найдене, що Собакевич Гордята купив тебе у Кімрії? Ось купча — кімряни і досі використовують шкуратяк
- Як... купив? - Очманів я
- Як купують невільників? - спитав князь гостро, - за гроші.
Я кинувся до столу і схопив шкуратяк, не зважаючи на те, що мене могли зганити за нечемне поводження. Ружинський говорив щиру правду — я достатньо вів торгові та інші справи Собакевичів, щоб відрізнити підробку від справжньої купчої, написаної двома мовами — волинанською та кімрянською. Невільника Найдена було продано Гордяті Собакевичу з Валінани (криворукі кімри так і не вивчилися писати вірно — Волинань) торговцем Коннахом з Кімрії за сім срібних кернів... Збіса дорого — я глянув на чисельники внизу листа. Рік, якого мене продали, був роком, наступним опісля вдалого набігу кімрів на Волинань. Тоді молода княгиня та її воєвода були надто зайняті суперечками з Чарнами за Кийград, а порубіжники не стримали войовничих сусілів — і кімри пройшли крізь Оріану та Волинань як лезо клинка. Військо-то в цей час Чарнів воювало. Брехали люди, що під час цієї невдалої війни загинула вся родина воєводи Ружинського, яка була в його маєтку і почувалася в безпеці, бо кімри ніколи так далеко не заходили. Того року і року наступного невільники в Кімрії вартували дешево...
А тут — сім кернів... За підлітка з сережкою з холодного заліза... І що, в лихої сили, Гордята робив у Кімрії другого року опісля війни?
Я обережно позирнув на князя. Той незворушно за мною спостерігав.
Другий аркуш — цього разу паперовий — був ще цікавішим. Ще одна купча. Людота Собакевич продавав свого невільника Найдена не кому іншому, як князю-воєводі Богдану Ружинському. За шість волинських резан, срібних же. Сучий син Людота — оцінив. При свідках — свідком підписався жрець Велесового храму, що в Тасьмі. Я згадав, що бачив старого на тирлі — шо не дивно, бо Велесові жерці завше освячують торгові угоди і винайми.
- Коли приступати до служби? - мовив я отямившись, - і задля чого, мій пане, вся оця вистава? Могли б просто наказати.
- Дочитай, - порадив князь спокійнісінько.
Третій аркуш був ще цікавішим за два перші. Богдан Ружинський, князь-воєвода, прозваний Чорним Князем, надавав волю невільникові своєму Найдену без всяких окупів, викупів і зобов'язань з боку означеного Найдена. Означений Найден мав право користатися прізвищем Ружин, яко вільновідпущеник Ружинських князів, аж поки не заслужить інше самостійно або по княжому вибору.
- Для чого? - Ледь спромігся я на слово.
- Мій приятель, - сказав князь спокійнісенько, - вважає, що вільним ти служитимеш краще. Я послухав його поради.
Так я і знав, що тут вплутався лісовець. Я відзначив про себе що князь жодного разу не назвав друга-приятеля на ім'я... Ох, щось тут нечисто... В те, що лісовець міг таке порадити, я повірив: лісові нелюди, принаймні згідно того, що про них брехали добрі люди, не визнавали рабства і горе власнику невільників, котрого вони могли перестрінути на лісовій стежині. Оповідали, що кілька загонів кімрів з невільниками і обозом , які захтіли скоротити шлях і сунулися в ліси над Тасьмою, так з Темнолісся під час тої війни і не вибралися. Невільники, селяни й міщани, захоплені під час набігу, повернулися до спалених домівок. А кімри просто зникли, наче й не було їх. Оповідали ті визволенці таке, що й на вуха не налазило — про дерева, котрі метали гілля, немов списи, по траву, котра сплутувала ноги воякам, про зловісні тіні, що вражали одною стрілою двох ворогів, про стежини, що згорталися мов рушники і розстилалися мов скатертини...