Жінка, що кричала, вочевидь не була дівицею. На сходинках храму сиділа й голосила літня вже селянка у білій намітці і пошарпаній буденній вбері. На колінах у неї лежало оголене тіло молодого чоловіка, все залляне крівцею. Я почув, як Ратша позаду проковтнув слину.
- Матінко, що сталося? - спитав я, - тут були розбійники? Де всі? Чого ніхто не біжить на пожежу?
- Уби-или! — закричала знову жінка, - сина вбили! Ми обойко чемні люде, вірні Богам. Скіки я витратился на зілля для мого хлопця! Він жодного разу не перетворювався! Він нікого й ніколи не образив! Він навіть одружитися хтів! На наші статки не одна б погодилася!
- Хто тут був? - втрутився Богдан, - де слуги Марени?
- Уби-или! - знову закричала селянка, - убили жерця і чорних служок. Тепер за дівчатьми храмовими ганяють! Прийшли якісь — кажуть з Лучеська.... уби-или!
Поки ми ото так спілкувалися, вовчурі з Ратшою та Арі намагалися спинити пожежу. На їхнє і наше щастя у невеличкому ванькірчику знайшлися сокири та лопати, що й не дивно — слуги Марени власне кажучи дбали про похорон і виготовлення домовин для селян і крад для вояків. Взявши на душу неабияку вагу псування храмового майна, наша четвірка, до якої приєднався й Деревій, котрий ламав палаючі перила з несподіваною силою, швиденько вирубала величенький шмат загорожі, і викинула тліюче дерево на мощений двір.
Впоралися вони вчасно — до храму поспішало десятка три осіб у білих шатах. Власне кажучи, білими їх назвати можна було лише умовно: у кількох чоловік вбрання було забризкане кров'ю, а у решти — брудом. Кого б вони там не ловили — але лови або закінчилися невдачею, або злощасних прикінчили просто у лісочку, котрий даленів за храмом. Богдан поклав руку на руків'я меча — він теж любив старовинну зброю, як і його брат-лісовець. Решта нашого загону приєдналася до нас покинувши сокири і заступи. Щодо Деревія, то він, мало звертаючи уваги на переважаючого чисельно рекомого ворога, пильно вдивлявся в той самий лісочок, а власне гайок з плакучих верб, дерева Марени. Верби мали бути живими — інших біля храмів не саджали. Але з виразу обличчя лісовця я втямив, що лицарі добра і світла - ну а хто ж іще міг це бути - похазяйнували і в гайку, не лише у храмі.
Отут я нарешті зрозумів, чого у Ружинського така лиха слава. Він таки дійсно не брав полонених і зайвого не питав. Вихопив свого клинка і рушив вперед. Я ковзнув за ним, перекидаючись у стрибку. Ненавиджу, до речі, цю забаву.
Хоча воріженьків було утричі більше, доки ми зітнулися у змагу, їх відчутно поменшало. У Деревія, щоб ви знали, був не один тул зі стрілами, а декілька. Зайві він возив притороченими до сідла. Вітровій тут таки мотнувся до коней за оцим багатством, а лісовець почав бити з лука без попередження. Наші супротивники зброю мали, як і легкі кольчуги під отими накидками, але ж вони не на війну ж ішли, а так... порозважатися. Кілька чоловік вже лежало зі стрілами в оці.Бахнула ручниця Арі, тоді достойний песиголовець перехопив її за цівку і пішов молотити по головах. Вовчурі теж не відставали, рівно як і Ратша. Останній, як я втямив, зовсім забув, що він має пити лише відвари з трав.
Признаюся чесно, що і я не пас задніх, а таки закатрупив кількох напасників. Вибачайте, але тут справа була про цілість власної шкури. Мені моя подобалася. Хлопаки, котрі на нас напали... себто це ми на них накинулися, якщо вже зовсім чесно... але то неважливо. Словом — вони фаховими воїнами не були. Така собі голота, бездвірна шляхта, котра не мала ні пана над собою, ні до війська вступати не хотіла. У військових мистецтвах вони більше покладалися на захисні обереги, ніж на твердість руки. А обереги це штука така, вони пораненому померти не дадуть одразу, але від смерти через відривання голови... хм... не рятують. У мене ж зостався отой ніж, дарунок волхва. Котрий перетворив мене на страхіття зі сталевими кігтями.
У розпалі шамотанини раптово загудів ріг. Прибули суддя копний з вартівниками. На той час перемога вже була за нами... ну майже. Жменька зранених супротивників ледве трималася на ногах, довкола лежали мерці, а Деревій, коли суддя загорлав, щоб неподобство припинили, стрельнув таки востаннє, як завжди влучно, а тоді сперся на свого лука і мовив спокійнісінько: