- І це вони напали на нас, - надривався шляхотка, котрий назвався Рисьом Вертичем, - оці ось нелюди. Це тварі — всі до одного. Подивіться на пізнавальний камінь — серед них є навіть упир!
- Гм-гм, - сказав на це суддя, - паньство здорове брехати, говорячи, що семеро подорожніх зчинили напад на три десятки люду. Щодо ж каменя... прошу мандруюче паньство підійти до нього і по одному.
Я подивився на Ружинського, а він на мене. Заводитися з суддею не випадало. Ми попідходили. По черзі. Камінь перестав веселково мигати і нині просто змінював кольори. Темнобагряним він був біля Ратші, сталево-сірим біля вовчурів, мене вдостоїв помаранчового відтінку, а Деревія і Вітровія — темнозеленого. Лише біля Богдана камінь наче замислився і засвітився зеленкувато... ледь-ледь. Суддя звелів нам відійти — і світло зникло. Тепер це був просто білий кристал.
- Ну, дещо я зрозумів, - забулькотів суддя, - отже упир... сподіваюся, законослухняний і з зіллячком у баклазі?
Ратша закивав і за вимогою судді показав баклагу. Той вийняв корка понюхав і кивнув.
- Гаразд... Двоє вовчурів. Один гепард... приємно, дуже приємно. Ніколи не бачив зроду жодного. Ви, пане, напевне з голоду помираєте опісля такої сутички? Перекусіть, не соромтесь.
- Я тут таки скористався з дозволу і сходив до коней за торбиною, де лежав шмат хліба і шмат смаженої зайчатини з вчорашнього полювання. І почав жерти, хоча мені було й соромно.
- Песиголовець, - продовжував суддя, - з вигляду наче вчений. Якої школи?
- Лагоди, - відповів я за Арі, ледь проковтнувши шматок хліба, - що на Тасьмі.
- Бач, навіть ручниці навчений. І двоє лісовців... Ото дивина. Я вашого брата тільки на малюнках в книгах бачив про дива світу цього. А от третій пан... Я ж маю опис оцих от камінців, і як вони світитися повинні. З Лучеська прислали. Щось непевне коїться нині в Лучеську. Так от — про такий відтінь як у вас там не писалося.
- Моя мати з Темнолісся, - відповів Ружинський сухо.
Суддя похитав головою.
- Але ж дібралася компанія. Таку й Боги випадково докупи не зведуть. То що, ви й справді накинулися на оцих гайдабурів?
- Ми побачили, що коїться неподобство, ну і втрутилися, - мовив Богдан, - убивство жерця, підпал храму, вбивство сина поселянки, знищений вербовий гай... Я вже не говорю про храмових служок і невідь куди зниклих жриць.
- Так-так, - мовив суддя, - а паньству не приходило до голови, що у великому селищі з кількома храмами має бути судочинство, правники і копний суддя?
- Приходило, - відповів Ружинський на диво сумирно, - але поки б ми дісталися до суду, храм згорів би увесь, а панове, котрі побожеволіли від нового вчення, накоїли ще бозна яких бід.
- І ви ото поперли всімох на три десятки, - хмикнув суддя, - а з лука бив вельмишановний сід напевне? Жодного промаху і більш десятка упокійничків...
- Я ладен відповісти, - лагідно мовив Деревій, - за те, що зупинив убивць.
- Тут я, милостивий пане, вирішую хто правий, а хто винний, - мовив суддя розважливо, - а тому наказую панів з Лучеська взяти під арешт... тих хто вижив, звісно, і покликати до них лічця. А потім відправимо їх до Барвникова, як і належить.
- Нас випустять! - загорлав Рисьо Вертич, - випустять першого ж дня! А ти стережися... суддя. Скоро всі судді будуть нашими, і тоді ми нелюдей будемо вішати на деревах, і тебе теж.
- Гм-гм, - закректав суддя, - паньство не розуміє... Вас судитимуть не за вбивство вовкулаки, і не суддя міста Барвникова. Вас судитиме Коло за напад на храм і вбивство жерця на ймення Чорнота. А також за вбивство служок храму, яких я пойменую в своєму листі, та вбивство дерев, котрі мають душу. От так от. Коло в таких випадках відбирає в нас меч правосуддя... і це зле, а може й добре. Заберіть дурнів до холодної.
Частина вартівників потягнула лицарів добра і світла за собою, при чому кількох з них довелося нести на поховальних марах, взятих у ванькірчиках храму. На таких же марах понесли загиблих, яких належало, як я втямив, теж відправити до Барвникова, де представники Кола жрецького мали вирішити, чи дати їм можливість чесного поховання, а чи зоставити на поживу крукам.
Біля нас зостався суддя з кількома вартівниками та писарем і горопашна Немила Річковик, котра тихо схлипувала.
- Гм-гм, - мовив суддя, - бідолашна жінко, ви мусите зрозуміти, що суддя Барвникова в теперішніх обставинах може й справді відпустити цих поганців, але Коло... Коло не відпустить. Вони помруть. Звісно, це не воскресить вашого сина, але може дасть йому краще переродження. Онде, здається, дівчата-жриці, котрим пощастило втекти. Вони допоможуть вам з похороном. А щодо вашої компанії...