Суддя закректав і з натугою звівся на ноги.
- А ви чвалайте звідси під тридцять три лиха. Сотику, цього не пиши. Пиши — випадкові подорожні, котрі зчинили бійку, врятувавши храм Марени, що в Ставках, подалися далі, відмовившись від належної в такому випадку винагороди.
Писар, який захоплено витріщався на нас, зарипів пером, а вартівники роздивлялися нас з не меншою цікавістю.
- І ви, ледаща, - рявкнув до них суддя, - майте на увазі. Коли вас спитають щодо цих сімох і хлопчика — не уточнюйте кого бачили. Подати мені коня!
- Як вас хоч звати? - спитав Ружинський з усміхом, - пане копний суддя?
- Я вас про ймення не питав, - буркнув той, - їжджайте собі, та ще кудись не вклепайтесь.
Коли ми вже дібралися до лісу, на мене напав дурносміх. Я розумів, що нічого тут смішного немає, що постраждали невинні особи, що невідомо ще, що очікує на нас в подальших мандрах, але це правосуддя в польових умовах і лице судді, схоже на гарбуз, викликало у мене нездоровий якийсь регіт. Вовчури подивилися на мене, як на божевільного і знизали плечима.
Ввечері довелося йти на полювання. Вовчурі відловили кількох зайців, а Деревій приніс три вивірки. Я на полювання не ходив, бо нажерся вдень так, що їсти не хотів зовсім. А тому сидів біля Богдана з малим і слухав рівний голос названого брата.
- Оце тобі, князю Ярополче, перша наука влади.
- В чому? - спитав я заскочено.
- В тому, що майже все залежить від виконавців. Княгиня Милиця, або ті, хто ховається за її спиною, розіслали накази по всій Волинані про полювання... на нелюдей.
- Ви її знали? - спитав я, - чому вона так робить?
- Милиця була тиха соромлива панночка, - мовив Богдан замислено, - власне кажучи, вона й не мала прийняти княжий вінець. У Росави є три доньки... неповнолітні. Котрась мала б стати княгинею... А я — правителем до її повноліття і обрання нового воєводи.
- Навіть тепер, коли ви потрапили в немилість?
- Навіть тепер. Хіба що Росава, гніваючись, склала особливий заповіт на випадок раптової смерті. Але й тоді вона навряд чи позбавила б влади доньок. Швидше обрала б для них іншого покровителя.
- А серед тих дівчаток є ваша? - спитав я не втримавшись і прикусив язика, побачивши, як неспокійно ворухнувся Вітровій в батькових обіймах.
- Напевне, - мовив Богдан, - я не маю права дізнаватися, але здогадуюсь. Однак, це не має значення. Вони Люборевичі а не Ружинські. Але менше з тим. Я що хотів тобі сказати, князю Оріянський... Ти двічи бачив, як оті виконавці в особах Княжої варти і досточтимого судді копного ловко обійшли накази зі стольного міста. І це при тому, що у нас княжа влада міцна ... була. Варто лише троха послабитися — і все полетить під тридцять три лиха. Повернешся до Родні — обсади суди своїми людьми.
Від вогнища вже долинали пахощі смаженої зайчатини. Богдан схилився до малого:
- Сину, їсти хочеш?
Той покрутив головою. Підвів руку і погладив батька по обличчю. Спитав стиха:
- Ті люди... вони не зроблять зле моїй сестрі? За те, що в ній лісова кров?
Богдан зітхнув.
- Не повинні. Люборевичі гризлися за владу завжди, але дітей не чіпали. Я просто не уявляю Милицю убивцею власних племінниць. Тим більше... вони не мають доказів. Жодна з дівчаток не схожа на мене так, щоб можна визначити батьківство.
- А камінь? - спитав хлопчина тривожно.
- В ній крові лісової лише чверть, - мовив Ружинський заспокійливо, - камінь і мене ледве визначає.
- Люди гірші за упирів, - сказав хлопчина ненависно, - упирі хоч зілля п'ють... деякі.
- Ну-у, - мовив Богдан, - не всі ж люди погані... Твій дідусь... Якби ти його знав, то полюбив би його.
- Деревій говорив, - сказав малий, - що, коли він був молодим, були достойні люди, але й тоді навіть найдостойніші чинили зле.
- В часи Деревієвої молодості й альви чинили зле, - хмикнув Ружинський, - і взагалі чинити зле не є привілеєм якоїсь одної спільноти.
- Альви чинили зле? Не вірю! - сказав Вітровій упевнено.
Богдан усміхнувся.
- Навіть Боги часом чинять зле... за нашим розсудом. А за їхнім розсудом може це не зло, а попередження нерозумним.
- Це ви про те, що Білобог допустив існування оцих лицарів? - спитав хлопець зацікавлено, - адже він хороший... Чому саме Білобог а не Чорнобог?
- Оце, сину, і є попередження, - сказав Богдан серйозно, - на що може перетворитися добро і світло в уяві бевзів. Чорнобожу силу одразу видно, а тут складніша справа. Та й Чорнобог приносить користь, тільки ми цього не розуміємо, хіба що Коло знається на цих тонкощах.
Я слухав цю богословську суперечку, і мене нарешті перестало трусити, а з перед заплющених очей зникло видіння того, як моя озброєна кігтями-ножами лапа відриває голову живій істоти. Все таки поганий з мене бойовий гепард. Півдоби вже від битви — а мене все тіпає наче в лихоманці. А решті байдуже — чи може вони звикли. Головне, щоб ніхто не побачив, що Ярополк Ружинський так і зостався жалюгідним Котярою.