- А якщо я не стану до вас на службу? - вирвалося у мене.
- То житимеш по своїй волі, - відповів воєвода, - але моя пропозиція залишається в силі. В Лучеську тобі кожний оповість як мене знайти. Бувай, Найдене Ружин. Ми і так засиділися з тобою.
З тим князь рушив неквапом до дверей, а за ним ковзнув лісовець. Каптура він так і не зняв, тож я майже не бачив його лиця. Але видно було, що таки зле йому, бо Ружинський обережно підтримав друга-приятеля під лікоть. Той одвів його руку — сам, мовляв.
Вони пішли. А я зостався стовбичити біля столу з тими клятими паперами і шкуратяком. Потім отямився, згріб оте все і вибіг з хати, молячись, щоб не зустріти дорогою Людоту. Забагато для мене було вражень, як для одного дня.
Тихо потріскувало вогнище, і Місяць плавав в глибинах Тасьми-ріки.
Я сидів на березі, безтямно дивлячись у полум'я. Що робити далі так і не вирішив.
Зоставатися у Собакевича не хотілося... До речі, чому Людота опісля батькової смерті не вказав мені моє місце? Ще й гроші які-то платив. Побоявся, що втечу?
До Ружинського на службу теж не дуже кортіло. Надто лихі чутки ходили про цього магната. Зрештою, можна було б розпитати Ративоя, колишнього вояка, якого я хотів найняти на зміну Вовчурам. Ративой брав участь у війні з кімрами, і в сутичках з Чарнами. Міг би про свого воєводу щось та оповісти. Лагідний він, князь Богдан, але була б у мене шерсть, то дибки б ставала в його присутньости.
Можна було, зрештою, віднайти родиму відьму, яка з цікавості або за гроші погодилася б зняти з мене закляття. Або помандрувати до Кімрії і спробувати дізнатися, хто я такий... ризикуючи знову потрапити у рабство, або у залежність від лихого чародія.
Так нічого й не придумавши, я поволі скрутив у рурку шкуратяк і підніс його до полум'я. Гори вогнем... Ім'я торговця я і так знав, а другу половину купчої, кімрянською мовою, міг би відтворити на папері.
Другий аркуш я журнув у вогонь не роздивляючись. Темний Ліс забери Людоту з його Псарнею. Гори вогнем.
Відпускну вирішив зоставити, добре поміркувавши. Якщо я надумаю податися у мандри, то зайвий клопіт мені ні до чого. Бо часом закляття холодного заліза накладали на розбійників чи колишніх злочинців. А відпускна підкаже Княжій Варті, що порядний я чоловік І під покровительством самого воєводи.
Затоптав я вогонь, що вже майже дотлівав, і подався до Псарні, що стільки років була мені прихистком. Псоглавці, котрі добряче хильнули не браги, звісно, що не личило б порядному Псові, а лише медовухи проводжаючи товаришів, хропли так, що аж двигтіли стіни. Малий першогодок Орі тихо скавулів уві сні, і я ласкаво почухав його за вухом на прощання. Буде у вас, хлопці, інший навчитель а то і декілька. Бувайте.
Зайшов до будинку. Тут теж хропли — в кліті на другому поверсі. На два голоси — Людота з Яриною. Може вона і справді одружить його на собі.
За вітальнею у нас була невелика загородка, де небіжчик Гордята тримав свої книги і торгові записи. Шухляд він не запирав, на відміну від Людоти. Останній, щоправда, не знав, що я маю ключ.
Мене цікавили торгові книги десятилітньої давності. Саме така дата стояла на купчій — року Сварожого 6567-го. І кімрянський відповідник за місячним календарем.
Гортати я почав з того місця, де твердий почерк старого змінився розлогим письмом Людоти. Поміж ними траплялися записи моєю рукою. Глянув на почерк свій наче збоку — нічогенький. Може писарем де наймуся.
Сторінки тихо шурхотіли. Чотири роки тому вже писав сам Гордята. Їжа для Псів, вбрання для них же, цілющі трави для пошарпаних в учбових поєдинках... Ось запис про купівлю кремневих ручниць. Приписка збоку - “Людота невіглас”. Синок був проти таткової затії, це я пам'ятав.
Ось і рік 6567... Я прогортав його двічі. Ні слова. Ні про поїздку до Кімрії, ні про купівлю невільника Найдена.