Выбрать главу

Богданову думку я вже знав, але хотів ще почути Деревія.

Деревій брязнув тятивою лука, з яким не розлучався.

- Колись простіше було, - сказав, - зло мало обличчя і постать, його слуги були гидкі й кровожерні і була надія його здолати. Але нині світ змінився так, що ми його не пізнаємо. Іноді я думаю, що це не наш світ, а іноді — що ми не від цього світу. Ні, Ярополче, у тутешнього зла немає голови, щоб її зрубати, немає й оберегів, які можна знищити. Ота вся історія з мечами — ну знайдуть ті нерозумні люди Чаркес, яким можна нищити чари, а далі що? Тут нема кого викликати на двобій, володіючи цим клинком, бо він створений для битви з більш могутнім ворогом, ніж усі ваші чародії. Зло цього світу неначе дим у повітрі — або коливається рівномірно, або сповзається до одного місця. І тому місцю буде біда. Я кілька разів мав подібний клопіт — раз тоді, коли ще існував Зеленокрай, раз на Еріні, раз у Лугдумі... тоді він називався інакше. Сьогодні ти спілкуєшся з погідними істотами, котрі тебе трохи побоюються, але налаштовані миролюбно, а завтра вони наче поскаженіли і зичать тобі смерті. На Еріні, для прикладу, нас звинувачували у викраденні, або підміні немовлят, в Лугдумі — у лихих чарах. Найгірше було у Зеленокраї — там довелося воювати. А починалося все з якихось місцевих лицарів добра. Ми звикли битися зі злом, тому таке розуміння добра було нам трохи в дивину... Люди... Це починається як пошесть, а може і є нею..

Деревій помовчав, потім сказав тихо:

- Найгірше те, що я не уявляю, куди нам іти... Ми звикли до того, що саме тут... Серце Темнолісся. Заговорив я тебе, Ярополче? Не зважай.

Я зрозумів лишень, що Деревій в таких тарапатах уже бував, і щоразу його однокровники знімалися з місця і вирушали подалі від осіб, яким припекло чинити добро за їхній рахунок. Що звісно було розумним рішенням, але тяжким для спільноти. Ну і не давало певності, що на новому місці щось такого не трапиться знов.

Біля вогнища тим часом вовчурі шкилювали з Ратші, а той понуро огризався. Я підійшов і рявкнув на них, щоб дали хлопцю спокій. Побазікав трохи з Арі, котрий прибадьорився, втямивши, шо є під надійним захистом, і подався спати, бо чатувати була черга Ратші — той все одно вже майже не спав, сон упиреві ні до чого.

Подальші кілька днів дороги не відрізнялися одне від одного. Лише раз ми натрапили на лісовий хутір, де замість ночівлі і доброго слова трохи не отримали арбалетну стрілу з горища. Хутір цей тримав, як виявилося опісля перемовин, вовчур, котрий — диво дивнеє — завів родину і осів на землю. Дружиною його була навчена відьма-зіллярка, а діти, ясна річ, щомісяця вживали ті самі напої що й загиблий Самусь Немилич. Дітей було троє. Вовчур, котрого звали Сірком, опісля того, як Білун з Сіроманцем запевнили його, що ми не є мисливцями на нелюдей, пустив нас до хати і за сулією медовухи зізнався, що хоче вибиратися звідси якомога далі. Відьма лише зітхала — їй не хотілося кидати хату і хазяйство. Зі слів Сірка виходило - оті лицарські загони діють незрозуміло з чийого наказу, бо мандруючі вовчурі, котрі тікали з Лучеська, запевнили його, що княгиня Милиця так і не обрала собі воєводу-коханка, і взагалі її ніхто не бачив від часу смерти Росави, а розпоряджається від її імені чоловік, котрий зве себе жерцем Білобога, і він вже мав сутичку з Колом, яке зняло з себе відповідальність за його вчинки.

- Самозванець? - спитав Богдан задумливо. Хуторянин, котрий вгадав в Ружинському вельможу, незважаючи на вбрання мандруючого шляхтича, знизав плечима.

- Лише Боги відають, вельможнний пане. Але чоловік володіє великою міццю. Дива творить такі, що не під силу навіть Родимим а чи волхвам.

- А звуть як цього чародія не говорили тобі родичі, - допоминався Богдан.

- Червець, - відповів Сірко мимоволі знижуючи голос, - він говорить за княгиню, а вона ніби зачинилася в своїх покоях задля молитви. Востаннє вона виходила до люду в день, коли ступила на княжий стіл. Мала вигляд здорової - тільки смутної. Але нині Лучеськом ходять чутки, що вона чи то хвора, чи то помирає, а Червець оцей ніби єдиний, хто її вилікувати може.

Коли ми полишии хутір, то Ружинський під'їхав до мене і мовив стиха, щоб не чули інші:

- Якби я на власні очі не бачив, як ти закатрупив того мерзотника, я б захвилювався.

- А що таке? - спитав я розгублено

- Червець кімрянською Лісс, - сказав Богдан, а у мене стала дибки відсутня наразі шерсть.

- Збіг? - спитав я пошепки, - чи родич?

- Чорнобогу лише відомо, - пробурмотів Богдан, - відчуваю, що опісля Темнолісся доведеться мені їхати до Лучеська. От тільки влаштую сина з Деревієм... Не подобається мені все це. Милиця слабка, її легко залякати. Коло... Воно втрутиться, але в останню хвилину, та й то, якщо справа торкнеться храмів і привілеїв. Доведеться самому подивитися, що там... за могутній чародій.