- Нас всіх арештують ще біля В'їзної Вежі, - застеріг я.
- Подивимось, - буркнув Богдан і замовк.
До Ружина ми дібралися пізно увечері. Маєток дійсно було побудовано в лісі, далеченько від доріг. Останні три ночі до нас виходили осмілілі душі дерев — особи цікаві, але боязкі. Як відомо — вони не розмовляють з людьми, але до Богдана з Деревієм щось щебетали високими пташиними голосами. Ліс довкола маєтку вже був живим майже весь, за винятком дільниці, де селянам дозволялося збирати хмиз і рубати дрова. Душі дерев і у нас на Тасьмі не були рідкістю, але тут вони ковзали тінями поміж стовбурами, танцювали в коло, висвистували мов пташки і не поспішали зливатися зі своїми прихистками. Їх дійсно можна було приняти за сідів — звісно тим, хто ніколи зроду сідів не бачив.
Серед деревних душ були дівчата і юнаки. До того я бачив лише дівчат. Душі старих дерев давали знати про своє існування рипінням і постогнуванням, але не показувалися назовні. Душа джерельця, біля якого ми стали табором, вийшла познайомитися — чого напевне ніколи не сталося б, якби з нами не було Деревія з Вітровієм. Довкола них ці гарнесенькі особи, схожі то на цілком сформовану людину а чи на лісовця, то на непрозоре хустя туману, а то на ковзаючі тіні, вилися віночком і прохали хоча б доторкнутися до їхніх дерев, або скуштувати водички.. Зрештою Деревій розпогодися настільки, що навіть заспівав щось незрозумілою мовою під тихе гудіння тятиви. Не повірите — але мені стало легко й приємно. Втома хто-зна де й ділася, і — нехай не вголос буде сказано — навіть дупа, набита сідлом наче перестала боліти. А що вже говорити про ліс — грізна пуща аж вуркотіла багатоголосям наче кошеня, яке погладили.
- Треба вам, Деревію, - пожартував я — відкрити в Лучеську лічницю і оголосити себе цілителем. Півміста збіжиться же.
- Боюся, що у мене вийде добре спілкуватися лише з деревами, - всміхнувся лісовець, - це допомагає лише тим, хто може або хоче чути.
Я вже звик до його манери розмовляти, тому не став допитуватися подробиць. Замість того з охотою випив з пригорщі у душі джерела водички — найбільша честь, яку вона могла віддати гостям. Від того у мене ще додалося сили, а Вільха згадалася настільки яскраво, що я мусив відійти вбік і трохи охолонути.
Ну а увечері, як я вже казав, ми вибралися на відкритий простір. Маєток було збудовано за всіма правилами військової науки — на виступці скелі, біля невеличкої річки. Скелястий оцей відріг, що невідь звідки взявся серед лісу, виступцем спускався додолу, наче лежачий змій і зникав між дерев. Звідти тягнуло прохолодою.
- Там Свічадо, - пояснив Богдан, махнувши рукою в напрямі відрогу, - Світлянка витікає з нього і впадає в Тасьму. Завтра підемо, подивишся.
Дивно, але брат мій названий наче не дуже то й радів, що повернувся додому. Вітровій поглядав з цікавістю на стіни будинку, котрий нагадував швидше невеличкий замок. Камінь, з якого було виведено стіни, мав дивний сірозелений відтінок. Дім було оточено муром з такго ж каменю, і тому я міг бачити лише вершечки вежичок, геть заплетені якоюсь рослинністю. Враження було таке, наче дім не побудовано, а вирощено. Як дерево. Хоча воно таки з каменю... Я обернувся до Деревія.
- Ваші будували?
Лісовець підняв в усміху кутики вуст.
- Здогадливий. Вирішили згадати часи прадавні, а то все дерева та дерева. Дому цьому кілька сотень літ, і збудований він для найпершого з Ружинських, теж Богдана, котрий уклав з нами угоду. Хороший був чоловік, чимось на Богданового батька Богумила схожий.
Він поглянув на стіни і мовив стиха.
- І досі не знаю, як кімрам вдалося потрапити всередину. З тих шляхтичів, котрі Ружинським присягали і захищали садибу, ніхто не вижив. Челядь — і ту перебито.
- Зрада? - Спитав я так само пошепки
- Богдан не вірить, а я думаю, що так, - відповів лісовець. - хтось зі своїх впустив ворога. Треба нам з тобою поглядати довкола, Ярополче.
Поглядати я був згоден, чому ні... Часи нині були поганючі, а над Богданом висіла загроза арешту. Ратша тим часом затрубив у ріг. Лице у нього було таким нещасним, що я мимоволі спитав себе, чи не дівчина має тут його зустріти, бідолашного.
Брама поквапливо розчинилася. Назустріч Богданові хапливо вийшов невисокий жилавий чоловік у шляхетському жупані кольору сухої трави. Він привітався стиха, і — що дивно — цікавості чи занепокоєння не виказав. Очевидячки, у Богданової служилої шляхти не у звичках було задавати питання. Ми проїхали у двір, досить великий для того, щоб на ньому вправлялися вояки, які якраз хапливо шикувалися для зустрічі.